Це було, коли посміхався тільки мертвий, спокою радий. А. А. Ахматова Переосмислення періоду культу особистості намітилося в літературі на початку 60-х років. Виходять “Дві зими й три літа” Ф. Абрамова, “Звична справа” В. Белова.
Випереджаючи суспільну свідомість, вони свідчили про щире положення справ у нашім суспільстві кінця 40-х – початку 50-х років, про деформацію соціальних умов життя, про зміну психологічної атмосфери суспільства, характерів і поводження людей (Іван Африканович, Егорша Ставров). Письменники забили тривогу,
Художнє осмислення періоду культу особистості і його наслідків ішло як би із двох сторін: “сільська” проза аналізувала його прояви в глибинних шарах народного життя, “міська” звернулася до життя інтелігенції (творчість Ю. Трифонова), до образа самого Сталіна і його сподвижників. Якщо
Романи А. Бека, В. Дудинцева, А. Рибакова слідом за трилогією К. Симонова продовжили спроби об’єктивного осмислення образа Сталіна і його найближчого оточення. Російська література, сильна своїми гуманістичними традиціями, завжди пильно вивчала людини, оказавшегося поза нормальним людським життям. Достоєвський і Толстой, Чехов і Короленко із глибоким людським почуттям писали про ув’язнених і Алл С о ч. Р Уссыльных.
У радянській літературі на довгий час ці традиції стихли. Але ж у сталінських таборах перебували здебільшого безневинні люди. Оплакати їх, затаврувати ганьбою їхніх катів, розбудити душі людей, щоб такого не повторилося – таке шляхетне завдання взяла на себе наша література.
У романі “Нове призначення” А. Бек пише про “трагічні парадокси” часу, породжених сталинизмом.
Один з них – зведення будівництв комунізму руками ув’язнених. Про будівництва покладалося сурмити повсюдно, про армії зеков на них – мовчати. У написаній по гарячих слідах під час хрущовської відлиги повести А. Солженицына “Один день Івана Денисовича” ми бачимо таку армію будівельників нового миру.
За роки, що пройшли після XX з’їзду, вийшло стільки книг, що правдиво розповідають про Сталіна й сталинщине, що важко їх навіть перелічити. Практично вся сучасна література – або про культ особистості, або об нього наслідках
Сформований літературний образ Сталіна з’являється перед нами у своєму нелюдському обличчі. Страшна фігура. Незлічимі його жертви.
Сам особисто він знав дуже малу їхню частину. По-різному в деталях малюють його Рибаков, Будинок-Бровский і інші
Але ми ясно бачимо властолюбця, одержимого ідеєю безмірної могутності. Люди для нього – тільки матеріал для досягнення дивовижних цілей. В “Дітях Арбата” А. Рибаков намагається розкрити психологію цього, Мова не повертається сказати, людини. Він уважає, що тільки страждання викликають найбільшу енергію.
А виходить, можна змусити народ голодувати, трудитися через силу, посадити влагерь.
Народ треба змусити піти на жертви. Для цього потрібна сильна влада, здатна вселяти страх. А страх потрібно підтримувати будь-якими засобами, особливо гарна для цього теорія незатухаючої класової боротьби, так міркує в романі “великий вождь всіх народів”.
Але ми бачимо, що ця людожерська ідея лише прикриває головне – бажання безмежної влади. У романі Рибакова ми бачимо й найближчих помічників ката Сталіна: Ягоду, Єжова, з якими той обговорює свої плани
Особливо опуклі образи найближчих радників-катів Сталіна в романі Рибакова “Тридцять п’ятий і інший роки”. У цих і інших добутках ми зустрічаємо пособників Єжова й Берии. Сьогодні проблема людини, його особистості виявилася в центрі уваги різних літературних жанрів. У сучасному романі ця тенденція проглядається з особливою очевидністю
Гострота, неоднозначність концепції людини впадає в око, коли читаєш книги, що вийшли в останні роки. Часи культу особистості прямо й побічно через свої наслідки впливають на сьогоднішнє життя. Тема ця ніколи не піде зі сторінок нашої літератури
(1 votes, average: 5.00 out of 5)