КОТЛЯРЕВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (1837, посад Крюково, передмістя Кременчука – 11.10.1881, Піза, Італія) – український і російський філолог – славіст, історик, археолог, етнограф.
Народився в сім’ї чиновника дворянського походження. Закінчив Полтавську гімназію (1853), згодом – Московський університет (1857). У 1857-1862 рр. учителював у середніх навчальних закладах Москви. 1862 р. заарештований за антиурядову діяльність, але за браком доказів через півроку був звільнений із забороною педагогічної роботи. Протягом наступних семи років О. Котляревський
З 1864 р. – товариш секретаря й бібліотекар, хранитель музею Московського археологічного товариства, редактор “Археологического вестника”. 1868 р. захистив магістерську дисертацію “О погребальных обычаях языческих славян” і став екстраординарним професором російської мови та слов’янського мовознавства Дерптського (тепер Тарту, Естонія) університету. Перебуваючи в тривалих зарубіжних наукових відрядженнях, учений зібрав матеріали для докторської дисертації, яку захистив 1874 р., одержавши ступінь доктора слов’янської словесності.
З 1875 р. –
Вивчаючи в Московському університеті слов’янську філологію, О. Котляревський став послідовником міфологічної школи Ф. Буслаєва. Вчений обстоював потребу застосування нових методів дослідження, розроблених відомим німецьким філологом Я. Гріммом. Уважно стежив за літературніш і політичним життям народів Росії і Європи, прагнучи прогресивних перетворень у суспільному жилі рідної країни, співчуваючи національно-визвольному рухові слов’янських народів.
Під час російсько-турецької війни (1877 – 1878) був Головою Київського слов’янського товариства.
Симпатизуючи захопленню слов’янофілів усім народним, не поділяв їхніх консервативних і панросійських поглядів у тлумаченні історії й сучасного життя слов’янських народів (стаття “Сказание о русских богатирях”, 1857 р. та ін.).
Праці О. Котляревського, присвячені слов’янським старожитностям, – по суті, перші в Росії та Україні історико-порівняльні дослідження побуту і юридичних пам’яток слов’ян. У полеміці з слов’янофілами він виступив із статтею “Были ли малороссы исконными обитателями Полянской земли или пришли из-за Карпат в XIV веке”.
У рецензії на книгу Г. Данилевського “Основ’яненко” (під псевдонімом Скубент Чуприна) О. Котляревський одним із перших виступив на захист суверенності української літератури. Хоча рецензент назвав її лише “младшей сестрой и спутницей” російської, але це не завадило йому не тільки дослідити зв’язки романтичних балад П. Гулака-Артемовського й Л. Боровиковського з російським романтизмом, повістей Г. Квітки-Основ’яненка з творами М. Гоголя, а й простежити основні явища української літератури, в історичному плані з’ясувати характер самобутнього шляху українського письменства. Головним на цьому шляху, започаткованому творами І. Котляревського, вчений вважав правдиве відображення життя, побуту й характерів у байках П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, повістях Г. Квітки-Основ’яненка та особливо в баладі “Утоплена” Т. Шевченка.
Керуючись критеріями історико-культурного методу (“в связи с предшествовавшими литературными явленнями”), вимогами естетичними (“чувствам красоти”) та ідейно-політичними (“чувством современности”), О. Котляревський в “Отечественных записках” високо оцінив “Народні оповідання” Марка Вовчка як твори реалістичні й народні, що є “делом гражданским”. Виступи дослідника з успішними спробами історичного підходу до вивчення літературних явищ були цінними загальною спрямованістю на утвердження прав і перспектив українського письменства.
Літ.: Поминка по Александре Александровиче Котляревском. К., 1881; Веселовский А. Н. Воспоминания об А. А. Котляревском // Киев. старіша. 1889. № 9; Пыпин А. Н. Очерк биографии проф. А. А. Котляревского // Котляревский А. А. Соч.: В 4 т. СПб., 1895. Т. 4; Федченко П. М. Літературна критики 40 – 60-х рр.
XIX ст. // Історія української літературної критики. К, 1988.
П. Федченко
(2 votes, average: 4.00 out of 5)