Класовість літератури – у соціологічному літературознавстві – одна із псевдоестетичних категорій, яка утилітаризує поняття ідейності літератури, підкреслюючи залежність художніх явищ від класових інтересів основних верств суспільства, зокрема панівного класу. К. л. проявляється в тому, що, по-перше, література немовби відображає станове розшарування суспільства і класову боротьбу там і тоді, де і коли вона виникає; по-друге, письменник, мовляв, навіть мимоволі виражає своє ставлення до класових взаємин і свою симпатію до одного з класів;
Переглядаючи “вульгарний соціологізм”, але послідовно дотримуючись принципів “класового підходу до аналізу суспільних явищ”, радянське літературознавство, починаючи з 60-х, і далі обстоювало діалектику класового, національного і загальнолюдського в художній літературі і прагнуло в такий спосіб осмислити специфіку мистецтва слова, уникати крайнощів соціологізаторства, однак і це не давало можливості об’єктивно вивчати всю складність історико-літературного процесу, належно поціновувати творчі шукання, експериментаторство багатьох митців. Поза увагою літературознавства залишалися проблеми поетики, нові методи дослідження мистецтва слова тощо або розроблялися неповно, спрощено, відповідно до засад класової пропаганди, ідеологічної боротьби. І все ж у кращих Працях про К. л. вдавалося обгрунтовувати і національну своєрідність, і загальнолюдський пафос літератури, викриваючи недолугість кон’юнктурних писань на тему класової ненависті, підтримуючи тих письменників, які пробували бодай езоповою мовою показувати звиродніння більшовизму (“Собор” і “Твоя зоря” О. Гончара, “Катастрофа” і “Спектакль” В. Дрозда, “Левине серце” і “Південний комфорт” П. Загребельного, повісті Вал. Шевчука та ін.).
(2 votes, average: 3.50 out of 5)