За народним повір’ям, той, хто знайде на дорозі підкову, знайде своє щастя. У багатьох оселях підкову тримають як оберіг родинного затишку. Героїня вірша Ірини Жиленко “Підкова” знайшла родинний оберіг на зимовій дорозі:
Була зима. Ішов зелений сніг.
За ним – рожевий. Потім – фіалковий.
І раптом протрюхикав на коні
Дідусь Мороз. І загубив підкову.
Підкова виявилася не простою, а золотою. Героїня вірша поставила підкову на вікні і наказала їй світити, щоб збувалися усі мрії і надії людей. Підкова наче золотий серпанок
Вони навіть не помічали, що з неба падав кольоровий сніг. Героїня вірша побачила, що людей приваблював лише блиск золота. Щастя знайдена підкова нікому не принесла, і героїня вирішила повернути підкову Дідові Морозу.
Юрба під вікном розійшлася. На землю став падати звичайний білий сніг. Люди навіть не помітили, що сніг може бути кольоровим.
Для них блиск золота замінив справжню зимову казку. У іншому вірші “Гном у буфеті” Ірина Жиленко стверджує, що казка живе у кожному
Ти знаєш, у нашому домі,
В старому буфеті, давно
Живе мій добрий знайомий –
Старенький буфетний Гном.
Перед очима старого Гнома виросли три покоління мешканців будинку. А він живе собі у буфеті і стежить за порядком у домі. Живе Гном своїм життям – шарудить, вовтузиться у своєму маленькому казковому світі.
І тупа, і плямка в куточку,
І дзвонить в буфетні шибки.
І в довгі засніжені ночі
Нашіптує дітям казки.
Я знаю, що казка приходить до тих, хто любить свій дім і найрідніших людей.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)