Є, проте, один ознака, хоч і намічений, але часто недосить розкритий Никифоровым і котра перебувала тому, що у дійсність розказаного вірить. Що сам народ розуміє казку як вигадка, видно з етимології слова, але й приказки “Казка – складка, пісня – бувальщина”. У дійсність излагаемых казкою подій вірить, і це – одна з основних і вирішальних ознак казки. Його зазначив ще У.
Р. Бєлінський, який, порівнюючи билину і казку, писав: “У підставі другого роду творів (т. е. казки) завжди помітна задня думку, помітно, що оповідач сам він не вірить
Це дуже суттєвий ознака казки, хоча погляд може бути, що це ознака казки, а властивість слухачів. Вони вільні вірити, чи не вірити. Діти, наприклад, вірять. Проте казка – підкреслена поетична фікція.
Якоб Грімм дуже цікаво розповідає ось що разі.
Один із казок збірника братів Грімм закінчується словами: “Wer’s nіcht glaubt, zahlt nTaler”. Це німецька приказка, що означає: “Не віриш – плати талер”. І нарешті у його квартиру зателефонувала дівчинка. Грімм відчинив двері, і її сказала: “Ось
Талер тоді – велика золота монета.
Крапку зору, відповідно до якої казку вірить, поділяють далеко ще не все. Так, У. П. Анікін у книзі “Російська народна казка” каже: “Були часи, як у істину казкових оповідань вірили як і несхитно, як ми віримо сьогодні историко-документальному розповіді чи нарису” (Анікін, 1959, 10). Це не так.
Щоправда, є окремі випадки, коли предмет, фабула чи сюжет казкових оповідань входили у складі несказочных утворень, і вже цим розповідям вірили. Приміром, Геродот розповідає у тому, як спритний злодій обкрав єгипетського царя Рампсинита і одружився з його дочки. Ми нині з порівняльних матеріалів знаємо дуже добре, що це.
Але Геродот цього знав і вірив у те, всі це було дійсності. У нашій літописі переказ про Білгородському киселі є казку з добірки казками про обдурюванні іноплемінника. Але літописець цьому розповіді вірив.
Навіть освічений англієць, лікар царя Івана Грозного, у своїй книжці про Росію передає казку про Іванові Грозному і злодіїв і розуміє, що це, а передає її, як історичний факт.
Отже, хоча окремі випадки, як у дійсність рассказываемого вірили, і мали місце, де вони типові для казки і його слухачів у широкій народному середовищі. Якщо рассказываемое вірять, то ми не приймають за казку.
Анікіну таке твердження треба задля здобуття права довести, що казка реалістична. Вона зображує дійсність, і у неї вірять. У казці, по Анікіну, свідомо змальовується дійсність.
“Через казку маємо розкривається тисячолітня самобутня історія” (Анікін, 1959, 218). Проте досить взяти будь-який підручник історії, аби побачити, що тут інше.
Якщо Анікін каже: “Казка відтворює дійсність у вигляді фантастичності вимислу” (Анікін, 1959, 40-41), це лише як парадокс. Усі викладене вже віддає деяку, поки що дуже приблизне уявлення про специфічності казки. Щоб осягнути це як точно, треба відмежувати казку від суміжних жанрів, на що тепер разом і переходжу.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)