А працю ту, що виросла із ноту Твого гарячого в жнива, Що сипалася зерном через гору У кіш дубовий до млина, – Забрали в тебе ми не так, як таті, Але розбоєм в білий день, Коли кипіло сонце на загаті, І гукав півень до гостей! Т. Осьмачка
Кінь, запряжений у нового кованого биндюга, стоїть уже давно коло воріт; на возі лежить засланий брезентом жатий пирій, а в передку чорніє стара кирея.
– Я поклав тобі, сину, кирею про всякий случай, – каже до мене смутним, тремтячим голосом батько.
– Ну, от! Не люблю я ваших жалощів! – вигукую сердито
– Ех, сину, сину, – промовляє докірливо батько, – ж кричи хоч ти вже на старого, бо так закричали мене за цей місяць – жить не хочеться!
Мене пориває підійти до батька, взяти його широку, з рубцями од кісся руку і поцілувати її, щоб він залишив собі у пам’яті цей поцілунок на ціле життя…
Але я, прикусивши до болю нижню губу, поспішаю до хати: так, батькова правда – надходить велика буря.
Хмари вже заступили під лісом кавалерію, що брела по перса коням житами; чорне сонце, втикане багряно-червоними стрілами на вітер, запалило
– Уже не видно й одного поляка, – каже, зіп’явшись коло вікна, мій менший брат; сестра-десятилітка сидить на долівці та кує сльозами підніжок столу – не слухає, а коли стукнули двері, брат злякано плигнув, мов той шкідливий кіт на покуття; тоді чорна тінь упала з вікна на змучене лице матері, на розірвану з гарячки на грудях сорочку; підтичка сієї сорочки з товстого, тканого ще на локті полотна, а станок – жовте, солдатське.
– Андрію… – закашлялась вона, вимовивши моє ім’я, але говорити було важко, а сестра струснула на лице сльозами, примовляючи:
– Ой матшко-вутінко, де ж нам тебе зустрічати-виглядати-и-и?.
– Не застуй світла матерії – вигукнув я з якоюсь люттю на брата, що сидів на лаві та дивився зляканими очима на хвору.
Мені такий жаль та сум… У нашій хаті, ще як писав брат Петро, все по-старому, все благополучно: блискуча піч стоїть, поколупана до цегли, стіл чорний, аж вилискується під лепом, і паляниця на тому столі з дрібком солі, а вікна низькі й малі – вони дивляться тільки на купу гною під повіткою, а більшою шибкою вторі крайок лісу закреслюють.
– Таким, сину, як ми, – казав батько, – коли нема заробітків – нема життя. Конем орудую, а все наче з рук падає, все думаю: сходив Херсонщину, троє літ протрубив у шахтах, у Кривому Розі, а ви дома на півдесятині злидні посіяли – наче мало ще нам їх і так!. Така була сила в мене – одвірок виломлю рукою, – зносилася: ні сходив, ані спив…
Та хіба тільки я такий?!
А мати на долівці, на соломі, де в головах старі баранки лежать сиві, за брата заступається:
– Не займай його, він малий ще… – видавила вона з грудей разом із кашлем ці слова, а потім хотіла ще підвести руку до сестри – не подужала.
Я, ковтнувши солону сльозу, сказав:
– Ви ж не вмирайте, мамо, чуєте? Не вмирайте! Я привезу сьогодні доктора, чуєте?
Мати поворушила головою – одмовлялася, а далі розплющила свої великі очі, як обвалені копитом ямки на лузі з водою, – пильно вдивлялася в моє обличчя; здавалось, давно-давно вона колись його запам’ятала собі, хотіла щось промовити – не можна: губи ловили повітря, а голосу не було. Я спам’ятався: треба їхати!
– Простіть мені, мамо, – сказав я, ставши на коліна. Батько, ідо стояв коло порога, голосно заридав, підхлипуючи по-дитячому так само, як і сестра, на всю хату; брат Петро пригнав з поля корову ще в полудень, нарвав їй гички, нагодував, усе того хазяйства миршавого доглядаючи, а на крик у хаті став на порозі з латаним мішком у руці, а такий був, мов камінь той німий…
– У другий раз…
Мати мовчала.
– У третій раз… – І я підвівся рішуче на ноги, а вона глухо мовила:
– Бог простить, сину… Не їдь тільки, дитино…
У матері знову починалася гарячка; їй знову лили на гаряче тіло самогонку, а брат Петро, засукавши рукава, розтирав.
У хаті засмерділо горілим зерном: це батько з Петром випорожнили на материні ноги останню пляшку самогону.
Батько поклав кулака, мов горнятко загоріле, на стіл, – сказав:
– От жисть! Польський офіцер своєму собаці ногу перев’язував, а ми, виходить, гірше від собак здихаємо?! Біжи, Петька, ще до Одарки по самогонку, – наказував він братові.
Петро взяв на лаві пляшку, міцно стиснув для чогось у кулак пробку, вискочив у сіни, але не встиг причинити двері, як гукнув:
– Ой горить десь на селі! Це, мабуть, на Джулаєвому кутку, а дим валує аж у береги!.
– Катай по самогонку! – гостро наказав батько.
Ми вийшли з хати разом; пахло димом, а кутком заливались, гавкаючи, пси; село ж було німе, сторожке й люте; я мовчки одломив з верби молодий дубець – поганяти коня. Петро підбіг о воза, хотів, видно, щось мені сказати – не посмів, а батько йому вслід:
– Одна нога – тут, а друга – там? – I брат, оглянувшись, побіг по самогонку.
– Може, й не слід їхати? – поспитав обережно, прислухаючись до гарматного клекоту, батько, додавши: – Все рівно мати не діждеться того доктора, а сам десь накладеш головою або з конем до Польщі замобілізують!
У мене в серці за ті слова закипів жаль до батька, що не міг слова йому сказати, а лише мовчки одчинив ворота та повісив на них кирею чорну, – хай дома залишається, коли вмру по дорозі, – ударив дубцем коня, рвонувши ліворуч віжку, і биндюг заскакав по сухій дорозі, вистукуючи гальмом так, як за городом вистукував кулемет.
У передку мого воза, в навмисне зробленій скриньці, лежить револьвер. Чи не хотів спитати мене про його брат Петро?
Я думаю: “Треба було залишити його дома, бо я не знаю, чи доведеться мені повернутися додому, чи ні?.”
Шумлять перед дощем придорожні верби, шумить городина, а з верби, зриваючись на вітрі, летить ворон, крякаючи…
… Поляки мобілізують підводи. Польська армія, зодягнена в сіро-зелені німецькі шинелі, що нагадують колір жита, коли воно красується, розхристалась із дисципліни й перелякано котиться перед босими більшовицькими частинами на захід; наше село, як місцевість, де є стратегічний міст, сьогодні вдруге намагалися зайняти більшовики, і, повертаючи до Джулаєвого кутка коня, я не знаю, хто ж нарешті в селі зараз: пани чи товариші?
– Хто б не був, – кажу вголос до себе, – але п підводи не поїду. Плювати мені, що б’ється в гарячці армія, – у мене дома так само б’ється мати!.
Я міцно стискаю руками віжки та здержую коня, що за кожним пострілом з гармати кидається злякано то в один, то в другий бік, і під сміх польських солдатів, що стоять на розі Джулаєвої вулиці, потрапляю у бойову смугу…
– От молодець хлоп, – гукає до мене один солдат. – Сам до штабу їде, правда? – сміється він золотим зубом у передніх яснах до свого товариша.
– У його віз добрий, проше пана, до Варшави вирядився, – глузує той, показуючи багнетом на новий стан коліс у моєму возі.
Мені хочеться крикнути до цього чваньковитого “жовнєжа”: “Не до Варшави, брешеш, а до Зеленогаївки!” Але в моїй уяві лежить, як і зараз, розхристана мати, що рве з гарячки на собі сорочку, а брат Петро, засукавши рукава, розтирає їй тіло самогонкою, – і не може через це зірватися таке слово.
Я б’ю по жижках коня, обминаю обгорілий паркан, де кричать та плачуть, мов божевільні, люди, та пускаю коня вподовж переляканого села на всю прить…
Я знаю одно: серце моє запеклося на руїнах пожежі, що подекуди ще й досі горіла, спопеліло стражданнями села, і, коли горло здавили сльози, я хотів витягти із своєї скриньки револьвера й стріляти кожного, кого зустріну по дорозі в шинелі, що нагадує колір жита…
– Стій, ти здурів, чи що? – гукає до мене з-під повітки дядько Василь. – Куди це ти вирядився? Я колеса з воза поховав, а ти панів до Волині підвозить рішив?
– По доктора… Мати!. – кинув йому під повітку слова, що змішалися з рясним дощем та заховали в золото-синіх огнях блискавки дядькову постать… Я накрив брезентом свою схованку та взяв конем до воріт, бо назустріч, похитуючись у слідах, скакала мокра від дощу, мов той хлющ, трійка польських кавалеристів.
Я захолонув од такої зустрічі.
Так, не для слави польського офіцера будуть ці рядки! Але їх родила та велика й справедлива у віках ненависть мого народу. І коли полковник, майнувши чорно-малиновими краями плаща, ударив мене нагайкою, різнувши кривавою смугою моє лице, я хотів був в ту хвилину лише запам’ятати риси цього звіра.
– Do stokros!. – вигукнув він кінець лайки російською мовою, запитавши знову польською: – Ти ховаєшся? Польща боронить тебе від більшовиків, а ти не хочеш їй служить, хаме?!
Його кінь хрипів під удилами над моєю головою, а пан офіцер, не почувши крику та благання, запитав у своїх солдатів:
– Co to jest? Co?! Хлоп німий, як скотина!
Один з кавалеристів єхидно засміявся, вклонившись навіть на сідлі офіцерові, але другий суворо дивився на сцену та стримував свого коня; я витер тоді рукавом кров, що стікала з рани, і спромігся сказати офіцерові польською ж мовою лише троє слів:
– Дякую за визволення!
О, він зрозумів! Люто сіпнувши за вуздечку свого коня, пан офіцер сказав до солдатів веселий дотеп, а далі гостро наказав:
– До штабу! Ця собака – більшовик… У-у, голота!
– Український інтелігент, проше пана полковника? – засміявся, запитавши, влесливий солдат.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)