Присвячую пам’яті Мого невід жалуваного друга, Професора В. Лесевича. Коли віл запрягнений до теліги І теліга не рушає з місця, Підганяють вола, не телігу… Індійська авадана
Затісно стало Сідартсі жити В розкішних салях його терему, І звуки арфи, і хміль гарему – Усе вже стало його томити. А юну душу повили хмари Нудьги і смутку. Як темні мари, За ним ходили сини задуми – І серце нило.
Крилаті думи Несли молодця у світ уяви, А розпаливши душевні страсті, Неслись на острі ілюзій лави, Шоби розбиться й, як дим, пропасти В імлі нічого.
Однак царевич не бачив сього. Похмурий, сперся на стовп граніту, Вглубився в пропасть себе самого І розпучливо шукав одвіту На голос ума. В ставі купались Сніжні лебеді і отрясали З лелій брильянти, а з вітром грались Любовні трелі і засипляли На гіллі пальми і в чашах цвіту.
Син Маї думав. Як риба в сіті, Шибався духом в імлі містерій, А Трішна душу жегла до скону. І хто розв’яже твої закони, Судьбо жорстока? Шляхами
Тамас!†† Як віковічність, Стоїш понура, а хто вгадає, Шо криєш в чорних пеленах тайни? На небозводі зірниця сяє, Числить століття. А ось нечайно Зірветься з неба і поринає В кромішну пітьму. А Індра††† далі Глядить холодно з палат Нандани‡, А ми – атоми?
Як ті шакали, Шо чують близько зойк гурагану, З тривоги млієм і в пишних пирах Находим опій. В шалених вирах Віків женемся, як з вітром хвилі, А де найдемо лиман – не знати…” Було сполудня. Буйні гранати, Охлявши з жару, спустили віти, А олеандру зів’ялі квіти, Тулились жадно під листя плющу. Сумний царевич, як серед пущі, Скитався духом в проблемах ночі. Та ясно бачив, що людська мудрість – Краплина в морі. І сплющив очі Й заснув.
Та швидко його збудили Чотири ріші‡‡, які сиділи На гіллю кедрів і гуторили: “Пуста химера – бажать зглубити Закон Причини. Гарячі слези На ступах‡‡‡ Мунів¤ зіллються в море, А люди й далі будуть блудити В крузі фантазій і гіпотези. І скорше злічать небесні зорі, Ніж скажуть певно: тому, для того Богам оставте таємне небо, Самі ж шукайте спасення свого Отут…” І щезли.
З палати Рамми волів три пари Везли Сідартха в Капілявасту¤¤. Природа вбралась в маєві чари І все ясніло. Імла срібляста Сповила балку в м’які пелени, І город гейби дрімав в тумані, Однак на ділі кипів. Спрагненній Юрбі сповниться її бажання: Вона побачить свою зірницю, Свій скарб, що досі лежав в скарбниці, Як в безднах моря цінна перлина. Царевич в’їхав в свою столицю, Як нерозумна мала дитина, Що після довгих годин розлуки Побачить неньку.
Отак вітала Юрба Сідартха. Гучнії згуки, Як грім, по горах кругом лунали. “Який щасливий мій люд коханий!” – Лелів син Маї. І щастям п’яний, Радів і плакав. Аж гульк – на шляху Лежить убогий і стогне: хліба! Царевич Рамми завмер від жаху.
– І хто це? – Нищий: благає хліба. – Хіба ж не має? – Ех, пане, пане! Спитай, чи дукам поживи стане, А черні – гірко! Весь вік борися З вогнем, з водою, а навіть з Сомत¤, Глядя зерняти. Найдеш – ділися З царем, браманом, а сам, сірома, Кормись сльозами і власним потом.
Коли ж недуга зіп’є всю силу, Іди вмирати під людським плотом. Відтак закинуть в німу могилу, І щезнеш – леле! – А там? – Хто знає… А впрочім… Кроки волів губились В тихонькім шепті ланів дрімучих, За Гімалаї верхами крились Останні блиски. Як демон тучі, Вертав син Маї, прибитий горем.
“І що нам з того, що ми поорем Плугом уяви небес простори І кинем в скиби думок насіння? Невже від того огонь терпіння На світі згасне? Як сонні гори, Яких з-над Ганги й віки не рушать, Спокійно висять над ними хмари Й дощать стражданням?
Невже осушать Холодні тези голодних очі Й розвіють смутки і горя грозу, Шо оповила цей яр страждання, Як чорна темінь глухої ночі?” Отак премудрий гадав син Маї І тряс тремтячу на віях сльозу. Аж чує – наче зефір, що зрання У цитриновім пустує гаю, Несеться з неба солодка мова: “Щаслив, хто радше буде страждати, А не потоне в духовій скверні. Щаслив, хто в ближнім пізнавши брата, Отворить ухо на зойки черні.
Щаслив, хто власне своє сумління Своїм найвищим признав суддею, Як благодатне весни проміння, Що виростає в багні лілею, Від сліз осушить страждущих очі, Як зірка ясна, крізь пітьму ночі Вестиме скорбних по злиднів морі У храм любові і супокою. Ом мані падме гум!§ “Садгу!”§§ – в покорі Сказав царевич і змив сльозою Свою нечисту і грішну карм󧧧. ________________________________________________ Трішна – персоніфікація жажди (тут і далі приміт. авт.). † Довгі періоди часу. †† Тьма, невіжа.
††† Верховний бог індійців. ‡ Парк Індри. ‡‡ Духи свідомості будучності. ‡‡‡ Гробовець.
¤ Мудрець. ¤¤ Столиця держави сакіїв, з яких походив пророк. ¤¤¤ Сонце або місяць.
§ Слава дорогоцінному каменю в лотосі! §§ Амінь! §§§ душа.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)