ЙОНЕСКО, Ежен

(1912 – 1994)

ЙОНЕСКО, Ежен (Ionesco, Eugene – 26.11.1912, Брашов, Румунія – 28.03.1994, Париж) – французький драматург.

Його батько був румуном, а мати – француженкою, відтак Йонеско був пов’язаний з двома національними культурами. Дитинство він провів у Франції (відразу після народження хлопчика батьки переїхали до Парижа), а роки юності – в Румунії. 1929 р. він вступив на літературний факультет Бухарестського університету, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною, з якою прожив разом довге життя. Деякий час Йонеско викладав французьку

мову, а румунською він видав на початку 30-х pp. збірку поезій та книгу есе. 1938 p., отримавши урядовий грант, він приїхав у Париж, щоби працювати над докторською дисертацією про мотиви гріха та смерті у французькій поезії після III.

Бодлера, яку він захистив у Сорбонні. Під час війни Йонеско жив у Франції, працюючи коректором у юридичному видавництві. Там він познайомився з середовищем чиновників, яке згодом відтворив у “Носорогах”.

До 1948 р. Йонеско писав тільки свій щоденник і відчував, за його власними словами, відразу до театру. У 1950 р. в паризькому театрі Ла Юшетт режисер Н. Батай поставив першу п’єсу Йонеско

“Голомоза співачка”(“La cantatrice chauve”, вид. 1953). Приводом до написання п’єси стало ознайомлення Йонеско із самовчителем англійської мови.

У безглуздості заучуваних фраз, у беззмістовності діалогів, у банальності думок і алогічності ситуацій, відтворених у підручнику, Йонеско побачив відображення абсурдності людського буття.

“Голомоза співачка” має підзаголовок “анти-п’єса”. Йонеско, дійсно, написав твір, який руйнує канони драматургії. “Голомоза співачка” – п’єса камерна, як, утім, і більшість п’єс Йонеско. Головні персонажі – подружня пара Смітів і подружжя Мартінів, які навідалися в гості до Смітів.

П’єса позбавлена традиційного сюжету, в ній, по суті, нічого не відбувається. Персонажі обмінюються репліками, словами, у яких відсутня нова інформація і оригінальна жива думка. Діалог у п’єсі побудований за принципом алогічності, руйнування причиновонаслідкових зв’язків.

Динамізм п’єси полягає в тому, що в міру наближення до фіналу мова персонажів стає чимраз нерозбірливішою, і в завершальній сцені герої кидають в обличчя один одному вже не репліки і навіть не слова, а окремі склади та звуки.

У “Голомозій співачці” немає характерів: персонажі п’єси позбавлені індивідуальних психологічних рис, це маріонетки без власної волі та мови. У статті “Трагедія мови” (“La tragedie du langage”) Йонеско з тривогою писав про втрату сучасною людиною здатності думати та бути собою, втрату індивідуальності. Втрачаючи себе, людина втрачає мову, що перетворюється в “розмову, яка ведеться, щоби нічого не сказати”. Автоматизм мови – головна тема не тільки “Голомозої співачки”, а й усієї драматургії Й. П’єса Йонеско вчить нонконформізму, розвінчує дрібного буржуа як тотального конформіста, як людину сприйнятих нею ідей і гасел.

У цьому сенсі сам Йонеско говорив про “Голомозу співачку” як про театральний твір, що “має” особливе дидактичне навантаження. Джерело комічного у Йонеско – у знеособленні, взаємозамінності персонажів. “Трагічний персонаж не змінюється, він розбивається: він це він, він реальний. Комічні персонажі – це неіснуючі люди”, – писав Йонеско.

Спектакль пройшов майже непоміченим і був знятий через півтора місяця після прем’єри. Публіка була шокована нелогічністю і малозрозумілістю п’єси. “Голомоза співачка” – один із найяскравіших взірців “театру абсурду”. Йонеско використовує фарсові прийоми, гротеск, елементи буфонади.

Друга п’єса Йонеско “Урок” (“La lecon”, пост. 1951) розвиває ідею драматурга про творчу енергію мови. Мова трансформує реальність: скромний вчитель перетворюється в убивцю, бо “арифметика веде до фітології, філологія – до злочину”.

Учитель, носій мови, втілення інтелектуального, розумного первня, у своєму протистоянні з наївним самовдоволенням і неотесаним “тверезим глуздом” своєї учениці піддається енергії мови, її владі та чинить злочин.

У фарсі-трагедії “Стільці” (“Les chaises”, пост. 1952, вид. 1954) змальована трагічна доля двох старих, злидарів і одинаків, котрі плутають реальність і свої фантазії, очікують приходу гостей і оратора, який повинен сповістити всім певну істину. Гості так і не приходять, і старі розігрують сцену прийому гостей, у якій уявні, нереальні, невидимі персонажі виявляються більш реальними, ніж живі люди.

Старі зводять рахунки із життям, довіряючи ораторові висловити істину замість них, але оратор виявляється глухонімим.

Переплетення трагічного та комічного, посилення алегоричного звучання п’єси, використання ексцентрики та гротеску, парадоксу слугують розкриттю теми примарності людського існування.

П’єси “Жертви обов’язку” (“Victimes du devoir”, пост. 1953, вид. 1954), “Амедей, або Як краще його позбутись” (“Amedee, ou Comment s’endebarrasser”, 1954), “Убивця за покликанням” (“Tueur sans gages”, 1958) розвивають тему абсурдності буття, поступово руйнують зовнішню правдоподібність образу, нерідко ілюструючи процеси, що відбуваються у підсвідомості.

П’єса “Носороги” (“Rhinoceros”, 1959) – алегорія людського суспільства, де озвіріння людей – закономірний результат соціального устрою. Головний герой п’єси – Беранже стає свідком того, як мешканці невеликого провінційного містечка перетворюються у носорогів. Беранже втрачає свою кохану Дезі, котра, врешті-решт, пристала до стада носорогів.

Лише невдаха та ідеаліст Беранже до кінця зберігає свою людську подобу і знаходить мужність до останку залишатися людиною.

У “Носорогах” вперше з’являється характер, герой-одинак, котрий протистоїть силам тоталітаризму. Перші глядачі та критики побачили у “Носорогах” перш за все антифашистську п’єсу, і хвороба мешканців маленького містечка асоціювалася з нацистською чумою. Згодом Йонеско так пояснював задум свого твору: “Носороги” – без сумніву, антинацистський твір, але передусім це п’єса проти колективних істерій та епідемій, що криються під личиною розуму та ідей, але не стають від цього менш серйозними колективними захворюваннями, які виправдовують різні ідеології”.

У 1962 р. вийшла друком збірка літературно-критичних статей та есе “Замітки та замітки їм наперекір” (“Notes et conre-notes”), куди, зокрема, ввійшли статті та нотатки “Як завжди – про авангард”(“Toujours sur l’avant-garde”), “Трагедія мови”(“La tragedie du langage”), “Про кризу театру” {“Sm la crise du theatre”), “Підреальне якраз реалістичне”(“Le sous-reel est realiste”).

Авангардом Йонеско називає таке мистецтво, яке поєднує в собі конкретно-історичне й універсальне, котре в актуальному вбачає певну “незмінну загальну основу, що її можна розкрити безпосередньо в собі”. Йонеско не заперечує, що авангардний театр – це театр для еліти, оскільки це театр пошуку, театр-лабораторія. Але драматург переконаний, що елітарність такого театру – не причина, аби перешкоджати його існуванню, оскільки він відображає певну духовну потребу, яка зародилася в суспільстві. З точки зору Йонеско, мистецтво за своєю природою є шляхетним, позаяк захищає індивідуальність від стадності.

Як писав Йонеско, “справжня шляхетність є не чимось іншим, як прагненням до свободи”.

Драматург виступав проти ангажованості мистецтва:”…Ангажованість ампутує людину. Сартри роблять все для справжнього відчуження душ”. Важливим завданням у мистецтві він вважав відкриття величезних просторів, які перебувають всередині нас самих.

Взірцем театру Йонеско слугував футбольний матч з його непередбачуваністю, динамізмом, драматизмом, насолодою від гри як такої.

У п’єсах “Повітряний пішохід” (“Pieton de l’air”, 1963) та “Король помирає” (“Le roi se meurt”, 1963) головною стає тема смерті та руйнування. На цьому етапі можна говорити про посилення змістового аспекту в драматургії Йонеско, що в чомусь зближує його з екзистенціалістською драмою.

П’єса “Спрага та голод” (“La soif et la faim”, опубл. 1965, пост. 1966) засвідчила відхід Йонеско від сатиричної спрямованості та відносної конкретності зображення, властивих для “Носорогів” та “Короля…”. “Спрага та голод” – найбільш повне втілення песимістичних ідей драматурга, знайомих читачеві та глядачу за його ранніми творами.

У п’єсі “Забави в різанину” (“Jeux de mas-sacre”, 1970) драматург створив картину тотального знищення та повторив традиційний для театру абсурду мотив неминучості смерті.

У 1970 р. Йонеско був обраний членом Французької академії. 1972 р. поставлена його нова п’єса “Макбет” (“Macbett”). Окрім п’єс, Йонеско написав також роман “Відлюдок”(“La solitaire”, 1974) і кілька серій дитячих книжок. Помер драматург у Парижі 28 березня 1994 р.

Йонеско – визнаний метр французької літератури, один із засновників “драми абсурду”, класик, у якому, за висловом французького критика С. Дубровського, французи вбачають “їдкого спостерігача, безжального колекціонера людської глупоти та зразкового знавця дурнів”.

В. Триков