ІВАН ДРАЧ АРХІТЕКТУРНИЙ ДИПТИХ І. Мій смуток Смертний вирок цигарці. Очі дихають синню – Густо сиплеться звідти волошкова солона печаль.
Я ламаю асфальту зволожену лінію, Я шепочу печалі: “Проклята, відчаль!” Ось проспект мого Смутку, вулиця імені Сорому.
Несмаку диктатура зав’язала на серці вузла. Зверхньо бридиться небо з холодними зорями Над рахітами цегли, заліза і скла. Вони плачуть з потворності, б’ють дверима себе у груди.
Аж на кахлянім лобі виступає холодний піт. Вони з тої досади, з кам’яної крутої огуди Совість
Чи ви серцем не втямили золоті логарифми зорі, Що, завдавши сто ніг на свої забур’янені плечі, З жахом тікають од вас незабудовані пустирі?! II. Моя радість
Весело-строга, і духмяна, Проста, і мудра, і легка, Встає вона, кам’яностанна, І носить хмари на руках. Художній синтез вийшов з моди,
Чи смак на цвинтарі живе?! Мажорні тішаться акорди, І за живе бере нове. Сучки обрубані. Світає В архітектурі.
Грає скло. І вітражів веселі зграї Блакиті буйній цілять в лоб. На землю зорі – в шиби, в душі! І сяде небо за столом.
Бо цвіль підвальну вперто душать Озон, і сонце, і зело! Нам треба неба без ліміту, Землі нам треба й поготів. Співмірна музика граніту
З архітектурою хребтів, Негнутих вольових хребтів