Образ І. Д. як би складний автором з двох реальних людей. Один з них – Іван Шухов, вже немолодий боєць артилерійської батареї, якої у війну командував Солженіцин. Інший – сам Солженіцин, який відбував термін за горезвісної 58-й статті в 1950-1952 рр.. в таборі в Екібастузі і теж працював там каменярем. У 1959 р. Солженіцин почав писати повість “Щ-854” (табірний номер зека Шухова). Потім повість отримала назву “Один день одного зека”.
У редакції журналу “Новий світ”, в якому вперше була надрукована ця повість (№ 11, 1962), за пропозицією
Образ І. Д. має особливе значення для російської літератури 60-х рр.. поряд з образом до-пора Живаго і поемою Анни Ахматової “Реквієм”. Після опублікування повісті в епоху т. зв. хрущовської відлиги, коли був уперше засуджений “культ особи” Сталіна, І. Д. став для всього тодішнього СРСР узагальненим чином радянського зека – ув’язненого радянських виправно-трудових таборів. Багато колишні засуджені за 58-й статті впізнавали “Шв.
Д. самих себе і свою долю.
І. Д. Шухов – герой з народу, із селян, долю якого ламає нещадна державна
У таборі, в цьому царстві безперервної брехні і обману, гинуть саме ті, хто зраджує себе (лиже миски), зраджує своє тіло (тинявся в лазареті), зраджує своїх (стукач), – брехня і зрада гублять в першу чергу саме тих, хто їм підпорядковується.
Особливі суперечки викликало епізод “ударної праці” – коли герой і вся його бригада раптом, немов забувши, що вони раби, з якимось радісним ентузіазмом беруться за укладання стіни. Л. Копелєв навіть назвав твір “типовою виробничої повістю у дусі соцреалізму”. Але цей епізод має перш за все символічне значення, співвідносне з “Божественною комедією” Данте (перехід із нижнього кола пекла в чистилище). У цій праці заради праці, творчості заради творчості І. Д. будує вже не горезвісну ТЕЦ, він будує себе, згадує себе вільного – він підноситься над табірним рабською небуттям, відчуває катарсис, очищення, він навіть фізично переборювати свою хворобу.
Відразу після виходу “Одного дня” у Солженіцина багато побачили нового Льва Толстого, “Шв. Д. – Платона Каратаєва, хоча він і “не округлий, не смиренний, не спокійний, не розчиняється в колективній свідомості” (А. Архангельський).
По суті при створенні образу І. Д. Солженіцин виходив з думки Толстого про те, що день мужика може скласти предмет для такого ж об’ємистого томи, як кілька століть історії.
Певною мірою Солженіцин протиставляє свого І. Д. “Радянської інтелігенції”, “образованщина”, “яка сплачує подати на підтримку обов’язкової ідеологічної брехні”. Спори Цезаря і кавторанга про фільм “Іван Грозний” І. Д. незрозумілі, він від них відвертається як від надуманих, “панських” розмов, як від обридлого ритуалу. Феномен І. Д. пов’язаний з поверненням російської літератури до народництва (але не до народності), коли в народі письменник бачить вже не “правду”, не “істину”, а порівняно меншу, порівняно з “образованщиной”, “подати брехні”.
Ще одна особливість образу І. Д. в тому, що він не відповідає на питання, а швидше задає їх. У цьому сенсі значний суперечка І. Д. з Альошкою-баптистом про відсидку як страждання в ім’я Христа. (Ця суперечка безпосередньо співвідноситься зі спорами Альоші та Івана Карамазових – навіть імена героїв ті ж.) І. Д. не згоден з таким підходом, але примиряє їх “печиво”, яке І. Д. віддає Альошці. Проста людяність вчинку затуляє і несамовито-екзальтовану “жертовність” Олешки, і закиди Богові “за відсидку” І. Д.
Образ І. Д., як і сама повість Солженіцина, стоїть у ряду таких явищ російської літератури, як “Кавказький бранець “О. С. Пушкіна,” Записки з мертвого дому “і” Злочин і кара “Ф. М. Достоєвського,” Війна і мир “(П’єр Безухов у французькому полоні) та” Воскресіння “Л.
М. Толстого. Цей твір став свого роду прелюдією для книги “Архіпелаг ГУЛАГ”. Після виходу в світ “Одного дня Івана Денисовича” Солженіцин отримав від читачів величезна кількість листів, з яких пізніше склав антологію “Читають” Івана Денисовича “”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)