Життя людини…
Життя таке непередбачене… Ще вчора людина була молода і енергійна, всім цікава, потрібна, і в неї було все, а сьогодні цій людині сімдесят, і вона дивиться у вікно, де панує холодна осінь і без перестанку ллє дощ, й вона плаче разом з ним, бо в неї немає нічого, окрім нікчемної старості і дворняги-кота…
Анна Петрівна жила в маленькій двокімнатній квартирі, що знаходилася в старому радянському будинку. Хоча сказати жила – це дуже перебільшено, скоріше проживала, або як вона сама казала, доживала свої роки. Її квартира
В другій кімнаті стояв не менш старий диван з поваленою спинкою, телевізор, що, мабуть, був придбаний ще з
Старенька сиділа біля вікна і думала про своє життя: минуле, теперішнє, майбутнє… А чи є у неї майбутнє?.. Вона сиділа на старому стільчику, опустивши свої зволожені очі, які були блакитного, як чисте небо, кольору, але вони не додавали їй краси, бо ці очі були сповнені самотності і смутку. Її губи були бліді і потріскані, а ніс був, на диво, правильної форми, але він почав вкриватися бородавками, а брови мали сіроватий відтінок і занедбаний вид. Обличчя було округлої форми, все в зморшках, бліде і худощаве. Волосся давно покрилося сивиною, воно було рідким і охайно зібраним в пучок.
Анна Петрівна була одягнена в сіро-чорний светр, а на плечах була тепла шерстяна хустка чисто сірого кольору. Вона носила довгу спідницю темно-синього відтінку і чорні колготи, поверх яких були такого ж кольору рейтузи, а на ногах були махрові шкарпетки зеленуватого кольору і фіолетові черевики, що вже рвалися.
Вона вдивлялася на світлини, що висіли на стіні і її очі знову стали вологими. На одній із них був зображений портрет неймовірної краси дівчини. Вона мала густе, коротко стрижене чорне волосся, блакитні очі, що були живі і, здавалося, в них можна потонути. Їі губи сяяли і були рожевого кольору, а брови були охайні і яскраво-чорного кольору. І мало хто б здогадався, що ця дівчина – це ота згорблена, сивоволоса старенька, що пильно вдивлялася на свій портрет.
Вона згадала свою молодість, щасливу і безтурботну. Тоді вона мала все чого хотіла…
Батько Анни Петрівни був письменником і користувався популярністю серед радянських чиновників, тому її сім’я жила заможно у великій чотирьох кімнатній квартирі з високими стелями. І вона – Анна жила безтурботно, бо батьки безмежно любили і балували свою єдину доньку. Вона носила найкращий одяг, і мала фірмову косметику, а на іхньому столі завжди можна було знайти різні наїдки і солодощі, що були на той час дефіцитом. Донька письменника Петра Дроздова відрізнялась від інших дівчат-однолітків надзвичайною красою, її часто називали перлиною, бо вона була така ж прекрасна і недоступна простим смертним.
Анна лише одним поглядом вбивала всіх, що знаходилися навколо, юнаків, але погляд був її холодним і байдужим до них. Але то була безтурботна юність, а попереду чекали нелегкі випробування, що приготувало їй життя…
Анна Петрівна згадувала як потім вийшла заміж, як помер її батько, далі народився син Олександр, а за тим і донька Катерина, а пізніше віддала Богу душу й мати. Вона згадувала, що після смерті батьків їм прийшлося туго, хоча чоловік і знайшов потім хорошу роботу, але їй прийшлося звільнити помічниць по дому і прибирати, й готувати самій, що було спочатку для неї незвичним. Жінка не встигла зоглянутися, як виросли її діти. Вона з біллю в серці згадувала той день, коли її син прийшов до батьків з новиною про одруження і не могла собі пробачити тих слів, що сказали тоді батьки, а особливо мати, двадцятирічному юнакові:
– Ти ще занадто молодий, щоб шось усвідомлювати, – підвишеним тоном говорола мати, – невже ти не бачиш, що ця дівчина тобі не пара і не рівня?
– Люблю! – крикнув у відповідь матері син, – і мені байдуже, з благословінням чи ні, але я одружуся!
Далі ще довго було сперечання і ніхто не хотів поступатися, в глибині душі Анна розуміла, що у сина її характер і так просто він не поступиться, але в пориві злості крикнула: “Якщо ти на ній одружишся, ти нам більше не син!” На що син лиш з докором подивився на неї і, голосно грюкнувши дверима, пішов. Пізніше вийшла заміж донька, але їй Анна Петрівна не сказала ні слова наперекір, боячись втратити і її. Але донька поїхала за кордон і лише декілька раз на рік присилала їй вітальні листівки і гроші.
Пізніше помер чоловік, вона залишилися зовсім одна, почалися проблеми зі здоров’ям і вона мусила проміняти свою величезну, простору квартиру на крихітну двокімнатну, щоб оплатити дорогу операцію. У сорок сім років вона мусила шукати роботу, і для немолодої жінки без стажу знайшлася лише робота прибиральниці. Так вона – колись знатна і багата, що дорікала сину в одруженні з дівчиною з небагатої сім”ї, тепер була нікому не потрібною, прибиральницею…
Анна Петрівна витерла сльози з очей і почала збиратися. Сьогодні був день, коли вона мала отримати пенсію. Стара жінка вдягнула старий довгий плащ, хустку, перевзула черевики, взяла парасольку-палицю і, погладивши кота, вийшла з квартири і побрела на пошту. Там вона простояла кілометрову чергу і, нарешті отримавши свою жебрацьку пенсію, пішла в найближчий супермаркет.
Вона не розуміла його – цього “супемакета”, їй набагато зручніші були колишні радянські магазини, але він був поблизу, тож вона зайшла у величезну будівлю і, взявши кошик для продуктів, попрямувала до відділу з хлібом. Далі Анна Петрівна купила молока для свого “друга по нещастю” і ще деякі речі першої необхідності, і відправилася шукати вихід до каси, але по дорозі набрела на відділ з солодощами. Вона повернула голову і побачила цукерки з назвою ” Пташине молоко”. Очі її знову почали наповнятися слізьми, вона згадала як колись в юності батько приніс додому декілька цих цукерок, що тільки почали з”являтися в радянському союзі і заполонили серця багатьох людей, але були великим дефіцитом. Жінка стояла біля цих цукерок і в голові у неї помутніло, їй здавалося, що вона повернулася у ті безтурботні часи. Її рука мимоволі сама потягнулася до цукерки. І зовсім забувши про те, що вона в супермаркеті, і що за солодощі ще не заплачено, розгорнула обгортку і з”їла їх, а з очей у неї покапали сльози: ” Ні, це зовсім не ті цукерки, що давав мені тоді тато, від них тут лише назва”.
Потім, отямившись, вона згадала де вона знаходиться і що зробила. Старенька утерла сльози і прошепотіла: ” Господи, прости мені грішну”. Вона взяла свій кошик і побрела до каси, не помітивши, як здивовано проводжав її погляд працівника магазину, що ніяк не міг зрозуміти чому вона плакала, коли їла ту цукерку.
Сутеніло, Анна Петрівна мовчки йшла під дощем, в одній руці вона тримала пакет з продуктами, а в іншій парасольку. Вона йшла як завжди з опущеною головою, згорбившись, додому, де, крім кота, на неї ніхто не чекав… І лиш одному Богу була відома її доля…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)