Романтичний рух у німецькій літературі почалося наприкінці сторіччя. Нові, тенденції виникли у Творчості письменників, дитинство яких довелося на роки Французької революції.1789 р., а юність – на перші післяреволюційні роки. Романтикам довелось гостро відчути й силу напору історичного розвитку, і вперту опірність феодально-бюргерської Німеччини такому ходу історії.
У післяреволюційній Європі, незважаючи на протидію дворянства і його мрію про реванш, зміцнювало класове панування буржуазії, оголювалися протиріччя буржуазних відносин.
Тому в їхню творчість прийшло відчуття шумування дійсності.
Проблему “воля й необхідність”, яка займала Гете й так хвилювала Шиллера, романтики спочатку вирішили напрочуд
Усвідомлення ілюзорності таких подань, що виникло в романтиків пізніше, на початку нового сторіччя, було для них трагічним.
Духовні шукання письменників тієї драматичної епохи залучають жвавий інтерес і в наш час. У літературі з’явилися добутки, героями яких з’являються Гете, Клейст, Гельдерлин, Гофман. У радянському видавництві “Веселка” вийшов збірник “Зустріч” (1983), складений з таких добутків.
Ранній етап німецького романтизму представлений творчою діяльністю Фрідріха Гелъдерлина й письменників, що склали кружок романтиків в Ієні: це Фрідріх і Август Шлеге-ли, Новалис, Вільгельм Вакенродер, Людвіг Тик.
Романтики иенской школи дивилися на художника як на генія, що творить мир по своїй сваволі і як би граючими образами. У їхній творчості з’явилася особливого роду іронія – романтична, покликана нагадувати й поезії й самому життю про відносність досягнень і тієї й іншої.
Функції романтичної іронії двоякі. Прибігаючи до неї, художник іронізував і над самим собою, визнаючись у безуспішності своїх спроб укласти нескінченність миру в кінцеві рамки добутку. Разом з тим романтична іронія оголювала контраст між надихаючою широтою нескінченного життя й обтяжуючою вузькістю багатьох її конкретних проявів.
Ф. Шлегель уважав, що романтичний добуток повинне будуватися як “разюче вічне чергування ентузіазму з іронією”.
Зміст цього чергування добре роз’ясняє радянський учений Н. Я – Берковский у книзі “Романтизм у Німеччині”: “Для романтичної іронії характерна проблема дійсності. Постійно запитується, що є істина – у чи хаосі, що творить, або ж у готових речах, що виступили з нього, і фактах. Варто підтримати одну із сил, що борються, як іронія пред’являє нам позов від імені іншої, іронія пересилає нас у пошуках істини туди й назад, не дозволяючи відпочити на чому-небудь єдиному”. І далі: “Коли нам здається, що ми опанували життям разом з її романтичною сутністю, нам нагадає іронія, що опанували ми тільки в думках, в уяві, а в реальній практиці все залишилося як і раніше, і, думаючи, що ми вирішили всі, ми насправді не вирішили нічого”.
Иенские романтики принципово уникали тієї визначеності понять, який володіли просвітителі. У створених романтиками образах немає тієї стійкості обрисів, що була властива літературі XVIII в. Але іронія допомагала їм уловлювати різні грані життєвих протиріч. Романтики ближче, чим просвітителі, підійшли до діалектичного бачення миру й тим самим зробили важливий крок у розвитку художньої свідомості.
Ранні романтики любили слово хаос. Шеллинг писав, що мир веде свій початок від древнього хаосу, тобто від первинної нерозчленованості, сплутаності всього. Хаос передує впорядкованості (космосу), він життєдайний і таїть у собі багато різних можливостей.
Ф. Шлегель говорив, що хаос – це ” достаток, щозаплуталося,”. У періоди історичних переломів і перебудов, перш ніж установиться новий порядок, на якийсь час обов’язково запановує хаос, з якого й народжується нове.
Пізніше поняття “хаос” придбало для романтиків темний, руйнівний зміст, хоча вживалося часом і в тім значенні, що надавали йому иенци.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)