Історія російської літератури ХХ століття

За останнє десятиліття Історія російської літератури ХХ століття значно збагатилася. Вийшли у світло статті й монографії по поезії “срібного століття”, літературі російського зарубіжжя, по Творчості Е. Замятіна, М. Булгакова, А. Платонова, М. Цветаевой і ін. Набагато гірше обстоит справа з вивченням творчості письменників, які ще недавно становили основу даного навчального курсу. Хвиля нігілізму накочується насамперед зі сторінок преси, де кричущі заголовки статей в упор розстрілюють недавно вельмишановних класиків радянської літератури

Так,

“великий художник” М. Горький, трактуемий як еталон для всіх письменників минулого й сьогодення, відразу перетворюється в “гіркого Горького”, в “білу пляму”, у цікаву історичну особистість, публіциста, але не більше. “Кращий, талантливейший поет нашої епохи” В. Маяковський тепер виглядає пособником сталінського терору й автором віршів досить сумнівної художньої цінності. Творець “Тихого Дону” обвинувачується в плагіаті. Автори улюбленого багатьма поколіннями роману ” Дванадцять стільців” – у шельмуванні старої російської інтелігенції. ДО “вриолитературе”
віднесені Леонов і Фадєєв.

Невтримний нігілізм у своєму прагненні до “демифологизации” радянської літератури замахується вже й на імена “повернуті” – на Булгакова, Цветаеву, Ахматову, Мандельштама. Нігілісти глухі до вмовлянь закордонних славістів – серед них: Ж. Нива, В. Жнива, е. Симмонс, Г. Хьетсо, М. Агурский, е. Браун і ін, – радянських письменників, що наполягають на об’єктивній характеристиці,

Нігілістичне відношення до радянської класики, витиснення її на глуху периферію суспільної свідомості – зло в наші дні не менше, чим заборона в минулому ряду дореволюційних письменників. Зрозуміло, ми не на стороні тих, хто ще розуміє захист спадщини як відстоювання “чистоти” колишніх догм і стереотипів, але нам не треба повторювати трагічної помилки перших післяжовтневих десятиліть, коли були насильно перервані багато культурних традицій на тім підставі, що ті або інші письменники не розділяли оптимізму перемігшої революції. Зараз відбувається зворотний процес: віддаються анафемі ті, хто затверджував революційні ідеали. Їм не дається ніяких знижок на щирість, права на оману, тому що їхні погляди розцінюються як “дозволені” і, отже, як кон’юнктурні

Не заперечуючи наявності в літературному потоці того й іншого, ми не можемо ігнорувати щиру віру в соціалізм і можливість перетворення суспільства в таких письменників, як Горький, Маяковський, Шолохов, Фадєєв. При цьому треба бачити принципову різницю між їхньою художньою свідомістю, що знаходила опору у видимих успіхах, а головне – надіях на перспективи соціалістичного будівництва, і сучасною свідомістю, що в 90-е роки, можливо, остаточно осягло, що шлях до соціалізму – історична омана, утопія, прекрасна сама по собі, але обернувшаяся трагедією при її реальному втіленні. Сучасна свідомість харчується ідеями не Маркса й Леніна, а, наприклад, автора книги “Пагубна самовпевненість” А. Хайека, що міркує над причинами, які робили неминучим крах всіх і всіляких проектів практичної побудови соціалізму

Віддаючи данину визнання тим, хто прозорливо передбачав це, – А. Платонову, М. Булгакову, Е. Замятіну, М. Пришвіну, авторові недавно прийшли до читача “Щоденників”, – не кинемо камінь у ті, хто переконано вимовляв: “…Я знаю – місто буде, Я знаю – саду цвесть”. Ми можемо не погоджуватися (повністю або частково) з їхньою авторською позицією, можемо з ними полемізувати, пропонувати своє рішення соціально-моральних проблем, що розкриваються автором, але ми не маємо права підмінювати авторську концепцію своєї й або приписувати художникові наше сьогоднішнє світорозуміння, або знищувати його за соціалістичні переконання. І справа тут не тільки в самому письменнику, але й у тих шарах суспільства, світогляд яких вони і їхні герої виражали

Пам’ятається, як на зорі перебудови вийшла книга, де під однією обкладинкою виявилися “Залізний потік” Серафімовича й ” Біла гвардія ” Булгакова

На здивоване питання журналіста про настільки незвичайне сполучення редактор відповіло: щоб читач розумів – білі теж люди й теж борються за Росію: “Адже кожний бачив тоді Майбутнє Батьківщини по-своєму. Найчастіше ми недооцінюємо цю обставину” (17) У наші дні доводиться доводити істинність і інший хід міркувань: червоні теж люди, і негоже в епоху, коли затверджуються загальнолюдські цінності, відмовляти в праві на існування героям революційної прози і її творців. Потрібна мудрість, щоб бачити в таких героях (і реальних людях) не виплодок пекла, а людини з його болем, жорстокістю, надією

Історична “провина” таких людей, утягнених вождями в жорстокий вир подій, не більш, ніж міф, подібний тому, якої багато десятиліть відлучали від людяності й гуманізму всіх учасників білого руху або малювали відщепенцями бентежні й шукаючі істини мелехових

Kонечно, подання про класовий характер моралі, переконання в моральності всього того, що служить побудові комунізму (всі засоби були гарні для досягнення високої мети) безсумнівно привело до перекручування морального почуття. У свідомості поколінь дійсно затверджувалася думка, що “будь твердий до супротивника” входить у справжній канон комуніста, і йому не личить жалість і жаль до ворога. Це наклало відбиток на пореволюційну літературу, на світорозуміння її творців, і із цим потрібно полемізувати. Ми робимо різку переоцінку того, чому поклонялися, прозріваємо, виявляючи зворотний бік революційного героїзму – жорстокість, насильство, кров.

Але чи завжди, будучи вирваним із загального контексту образ, що одержав міцну негативну репутацію, відповідає авторській позиції й об’єктивному змісту всього добутку? Права була Марина Новикова у своєму прагненні переосмислити радянську спадщину – “не самиздатское, не тамиздатское, не з ящиків стола, а легальне, до “Піднятої цілини” включно”. І скільки ж там відшукується іншої літератури. Інших змістів, інших відтінків, інших оцінок подій, чим звично програмно нами вичитува_”(37; 253). Але процес цей складний, і не тільки для тих, хто сам розділяє пафос нуворишів від літературної критики,- таких серед істориків літератури небагато. Ми сподіваємося на те, що незабаром збудуться слова відомого літератора, емігранта першої хвилі Михайла Осоргина, що ще в 1924р. писав:

“…Пора політичних оцінок пройде, і художня критика знову спробує бути безстороннім, тоді… у числі що залишилися виявляться на рівному ступені визнання й “белогвардейка” Марина Цветаева, і “комуніст” Володимир Маяковський” (34а; 78).

Складності проблем сучасного прочитання радянської класики й присвячені глави даного посібника

Введення, глави “Соціалістичний реалізм у контексті літературної епохи”, про А. Фадєєва, М. Шолохове, Л. Леонове написані Л. П. Егоровой, глави про М. Горький, В. Маяковському, С. Єсеніні – П. К. Чекаловим.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

alt

Дізнайтесь вартість своєї роботи

Безкоштовна оцінка замовлення!

Оцінимо за півгодини!

Історія російської літератури ХХ століття