В основу п’єси Івана Кочерги покладено факти й події, відомі нам з історичних документів. Творчо осмисливши їх, драматург створив правдиві картини життя наших предків у далеку сувору добу. Сам Кочерга у передмові до твору визначив ідею поеми як “нелегке і часом болісне шукання правди і мудрості життя разом з народом на користь вітчизні”.
Тому майже усі образи, виведені автором, втілюють у собі кращі риси справжніх русичів, що живуть інтересами своєї країни і борються за її процвітання.
Мене дуже вразив образ князя Ярослава Мудрого.
То не дамо ж гнізда свого в обиду,
Вперед на бій за землю нашу рідну,
За Київ наш, державний і святий!
Інгігерда зневажливо зауважує Ярославові, що він є сином рабині, а кров його – це кров рабів. На що князь гордо відповідає: З усіх небесних благ Найвищим благом кров я цю вважаю, Що є з народом вірний мій зв’язок.
Любов Ярослава до Батьківщини наповнює його помисли
Ярослав ніколи не забуває про те, що його рідна земля – Руська. Такі ж почуття він намагається виховати і у свого сина Володимира, Юнак мріє служити рідному краю, хоче правити справедливо, так, як це робить його батько. Він дуже пишається, що батько призначив його князювати у Новгороді. Коли мати його не пускає на поле бою, він рішуче заявляє:
Я – Новгородський князь!..
І мушу я свій город захищати!..
Пусти мене! Не можу я сидіти,
Коли там битва точиться за Русь!
Володимир з дитинства увібрав любов до рідної землі, бо мав перед очима приклад батька, який завжди дбав перш за все про інтереси Батьківщини,
Такими ж самовідданими, люблячими свою Вітчизну є й інші образи п’єси. Це і Журейко, і монахи Микита, Сильвестр і Свічкогас, і дівчина Журейка Милуша. Найдорожче для них – рідна Батьківщина.
Ризикуючи життям, Журейко приводить на допомогу киянам новгородські війська; гине, захищаючи рідну землю, Микита. А вчений монах Сильвестр упевнено стверджує:
Хто вип’є раз дніпрової води,
Тому ніколи Київ не забути,
Хоч би в яку забрався далечінь
.
Загинула кохана Журейка Милуша, загинула як патріотка від ножа варяга Ульфа, який “на князя згубу з княгинею умислив”. Вона не схотіла покинути рідний Київ, рідну Батьківщину, бо любила Вітчизну, здається, більше, ніж свого коханого.
Отже, наші предки дуже любили свій рідний край; їхній патріотизм повинен надихати нас, нащадків, віддавати усі сили, щоб наша Батьківщина була єдиною, могутньою, незламною – такою, якою бачив її мудрий князь Ярослав. Мені дуже хочеться, щоб кожен з нас міг би підписатися під його словами:
Бо вищих я не відаю скарбів,
Ніж мирний труд і щастя в мирнім домі,
Які весь час я чесно боронив,
І, поки жив, стояти я клянусь
За руську правду і єдину Русь!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)