Дружина Гуськова випробовує складні почуття й переживання: її любов до чоловіка наповнена жіночою самовідданістю, відданістю, але в той же час їй соромно “і перед Андрієм, і перед людьми, і перед собою”.
Були в Гуськова мінути, коли він випробовував каяття совісті: “Господи?! Що я наробив?! Не ходи до мене більше”, – говорить він Настене.
Але поступово його совість затихає, а в душі росте злість і ненависть до всього навколишнього його миру. Гуськов не може звільнитися від своєї пам’яті, він заглушає її жорстокими вчинками,
Уночі чим “яскравіше сіяв місяць, тим беспокойнее й удушливей йому було”.
Про перемогу у війні Гуськов довідався, коли почув шум, пальбу й голоси в Атамановке. Але до цієї народної радості він почував себе мало дієприкметниковим.
Довідавшись про швидке народження дитини, він скривдив дружину підозрою в тім, що вона розповість людям про існування чоловіка, і пригрозив, що накладе на себе руки.
Обставини складалися так, що комусь відкритися, полегшити душу. Провина Гуськова важкою ношею була перекладена на жіночі плечі.
Фінал повести трагичен. Холодна весняна Ангара прийняла у свої води Настену з її ненародженою дитиною. Сільські жінки “зрадили Настену землі серед своїх” на цвинтар в Атамановке.
Андрій Гуськов приречений на самітність, страшні наслідки його зрадництва ніколи не підуть із його пам’яті, немає в нього права на прощення.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)