Героїня роману Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання”, дочка від першого шлюбу спившегося, що втратив місце чиновника, замучена докорами збожеволілої від убогості й сухоти мачухи, змушена піти на панель, щоб містити пияка батька і його сім’ю. “Це було “…” худеньке й бліде личко, досить неправильне, якесь востренькое, з востреньким маленьким носом і підборіддям. Її навіть не можна було назвати й хорошенькою, але зате блакитні очі її були такі ясні, і, коли пожвавлювалися вони, вираження особи її ставало таке добр і простодушне,
Для Расколъникова ця жінка персоніфікує надію на порятунок від самітності: адже вона теж “переступила” абсолютну заповідь (“не прелюбодействуй”), “умертвила” себе. Але С. М. не самотня. Вона принесла себе в жертву заради інших, а не заради себе.
Жаль до близьких, смиренна віра в милосердя Бога ніколи не залишали її.
Вона читає Раскольникову євангельські рядки про відродження Христом Лазаря, сподіваючись на чудо й у своєму житті. “Недогарок уже давно погасав у кривому свічнику, тускло висвітлюючи в цій злидарській кімнаті вбивцю й блудницю, що дивно сошелись
Самовіддана любов С. відроджує, нарешті, серце Раскольникова, і перед ними відкривається “нове життя”.
Поряд з образом С., Достоєвський почав ще ряд спроб створити “позитивно прекрасних” людей: князя X. (“Некрапка Незванова”), Ростанева (“Сіло З…”), князя Мишкіна (“Ідіот”), старця Тихона (“Біси”), Макара Довгорукого (“Підліток”), старця Зосимові, Алешу Карамазова й ін., – надалі усе більше й більше зв’язуючи їх із церквою. Літ. см. до статті “Розкольників”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)