Роман Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання” побачило світло в 1866 році й дав думаючим людям привід знову й знову обговорювати питання, що цікавило людство багато сотень років: ” чиВсі люди рівні у своїх правах і обов’язках або існують індивідууми, що коштують високо над масою людської й имеющие набагато більшу волю в діях, ніж обивателі?” І донині не припиняються суперечки й звади на цьому грунті: згадаємо, хоча б расизм, антисемітизм, фашизм і т. д. – адже вони мають на увазі, що одні люди краще інших! Герой роману “Злочин і
Обравши роль рятівника людства, Родіон Романович створює нову систему цінностей, якусь теорію, відповідно до якої існує надлюдина, влада що має й переступає, що проливає “кров по совісті”.
Це трагічне забуття християнських
Це місто, у якому людина втрачає себе остаточно, перестає відчувати реальність. Автор створює дивну, майже неймовірну атмосферу півсну-напів’яви, у яку ми поринаємо слідом за героєм, і відчуття вірогідності происходящего відразу залишає нас. Разом з Родіоном і ми несемося, стикаючись із його пропасною свідомістю, у безкрайні простори духу, не обтяженого тілом.
Розкольників перестає відчувати себе, і навіть прийняття їжі здається йому далеким, насильницьким. Він почуває лише биття своєї думки, що і стала для нього життям, Сам Петербург, “смердючим, курним, зараженим містом повітря” провокує Раскольникова на ідею й учинок. Достоєвський уважав, що велике місто диявольське створення цивілізації має особливий вплив на душу людини
Місто в романі помилка природи, омана, випадковість. Мене вразила наполегливість автора в докладному описі брудних вулиць, їхнього смороду й мерзенності, курного міського каменю, від якого ніде немає порятунку. Це нежива матерія, що і людини прагне поневолити, уподібнити собі. Петербург перетинає безліч річечок, рік, каналів
Але в Петербурзі Достоєвського не відчувається присутність живої води. Томимые спрагою, мучимые палючим сонцем і духотою, бродять по місту його мешканці, усюди натикаючись лише на мертвий камінь. Але як тільки комусь захочеться звести рахівниця з життям, негайно виникає ріка, з’являється високий міст, з якого так зручно кинутися долілиць головою… Навіть ріки в цьому місті не явище природи, не прекрасний Божий утвір, а брехливе перевтілення каменю
Але хіба можна виправдати всім вищесказаним те, що людина вбиває іншої людини, щоб довідатися, той чи він великий Герой, що згодом принесе їм щастя. Уявивши себе “право имеющим”, Розкольників зневажає святе, непорушне для людської свідомості він зазіхає на людину. “Не убий, не укради”, написано в древній книзі. Це заповіді людства, аксіоми, прийняті без доказів
Розкольників дерзнув засумніватися, вирішив їх перевірити. І Достоєвський показує, як за цим неймовірним сумнівом треба тьма інших болючих питань і ідей. І безодня борошна собі й іншим. За задумом герой робив не злочин, а пробу; підняв руку не на людину, а на “вошу”. Але тоді чому він так боїться, так завмирає від будь-якого чужого окрику, чому так нестерпно йому бачити рідних мати й Дуню?
Розкольників усвідомить, що не “бабу вбив, а себе”. Він біжить від цієї думки, як Страшного Суду, – не міг, не смів це робити. У якісь моменти зовнішні події відволікають Родіона від його внутрішнього переживання, він забуває про вчинений і вже готовий радісно й звільнення викликнути: “Є життя!
Не вмерла вона ще з бабою!
“. Але ця лише мить. Життя вмерло – залишилося борошно. Злочин коштує між ним і миром.
Убивство – акт присвяти у великі. Він відрізав себе від всіх
У гордій самітності створював Розкольників свою теорію, готувався до “проби”. У ті дні й годинники ніхто йому не був потрібний. Зрозуміти ж істину случившегося в такій самітності неможливо: герой уже переступила рису, свідомість його не може самостійно вирватися з кола ідей, певних теорією.
Він метається в пошуках живої душі, що змогла б вислухати його й полегшити страждання. І тоді з’являється Соня Мармеладова.
Її поява, по-моєму, досить значима в романі. На злочин людин іде один. Повернутися до людей він один не може, необхідний хтось, хто розділить зі злочинцем його гріх
Соня, поставлена в ті ж умови існування, ще більш, ніж він, принижена, Соня – інша. Інша система цінностей втілилася в її житті. Принеся себе в жертву, віддавши своє тіло на попрання, вона зберегла живу душу й той необхідний зв’язок з миром, що розриває Розкольників. Саме Соня переконує Родіона зізнатися у вчиненому. І герой погоджується з нею, але в той момент у його душі немає каяття
Він доніс на себе лише тому, що таємниця давила його, заважаючи жити й дихати. Але, щоб знову почати жити, дивитися на мир іншими очами, необхідне покаяння. Покаяння це не просто визнання своєї помилки, але найдавніший обряд очищення душі, що дає согрешившему надію на порятунок, шанс почати життя ще раз. Покаяння це страждання, тому що вже нічого не можна поправити.
Покаяння це самозречення, за яким треба спокута. Це болісно довгий шлях
Навіть на каторзі Розкольників не хоче відступити від своєї теорії. Він думає, що це тільки він винний у що произошли, але теорія непогрішна. Усе змінюється лише в другій частині епілогу. Розкольників бачить сон про моровой виразку: своєрідна реалізація його теорії
Всі люди уявили себе героями, дієприкметниковими до вищої істини, і прагнуть повести людство в царство щастя й справедливості. Але ніхто не бажає йти вслід: адже генієм думає себе кожного. Розпалюються суперечки, які незабаром доходять до воєн. В ім’я щастя всього людства люди вбивають один одного й усе менше й менше в живі залишається на планеті.
Пустельна земля, де люди перебили один одного, от логічний підсумок теорії Раскольникова.
И тільки після цього сну починається звільнення його з-під влади ідеї, починається його шлях до людей. Дивно, що й пейзаж епілогу різко відрізняється від картин природи в шести частинах роману. З’являється простір, безкрайні види, живаючи й потужна, не скована набережними сибірська ріка… Це знак зміни в долях героїв, про яку ми вже не довідаємося
Достоєвський зробив предметом літератури аналіз стану злочинця після здійснення злочину, провів найтонше психологічне розслідування. Надлюдина на сторінках роману перетворюється в переляканого й змученого ізгоя, що мріє про покарання як про рятування від страждань. Автор не просто стежить за мученнями героя, він зображує вмираюче життя, причому з такою силою й вірогідністю, що ми мучимося не менше, ніж сам герой.
Достоєвський, на мій погляд, хотів застерегти людей від подібних учинків і подібних думок, показати, наскільки небезпечні й до чого приводять такі теорії. Безумовно, ці теорії мають право на існування, але звертатися з ними треба гранично розумно й обережно.