ГЕНЗЕЛЬ І ГРЕТЕЛЬ
Німецька народна казка Жив біля дрімучого лісу один убогий дроворуб. І було в нього двійко діток: хлопчик Гензель і дівчинка Гретель. Жили вони весь час надголодь, а коли стала в тій країні велика дорожнеча, дроворуб не міг уже заробити навіть на шматочок хліба. Якось уночі він довго крутився в ліжку й зітхав, бо журливі думки обсіли йому голову. Нарешті він глибоко зітхнув і сказав до жінки: – Що ж тепер із нами буде? Як діток прогодувати, коли нам самим їсти нічого? – Знаєш що, чоловіче, – відповіла жінка. – Заведімо
Там розкладемо їм вогнище, дамо по скибці хліба, самі підемо на роботу. Додому вони не втраплять, і так ми їх позбудемося. – Ні, жінко, – мовив чоловік, – щоб я своїх діток самих у лісі покинув? Таж прийдуть дикі звірі і їх роздеруть. – Ну й дурний! – гукнула жінка. – Тоді ми всі четверо помремо з голоду, і тобі тільки й роботи буде, що стругати дошки на труни. І гризла його доти, поки він згодився. – А все ж таки жаль мені моїх бідних діток, – сказав батько. А обоє діток з голоду також не могли заснути і чули все, що казала їхня мачуха батькові. Гретель заплакала гіркими
Коли старі заснули, він устав, одягся, відчинив тихенько двері й вислизнув надвір. А надворі було місячно, хоч голки збирай. Скрізь навколо хати у місячному сяйві блищали білі кремінці, наче срібні таляри. Гензель назбирав їх повні кишені, потім вернувся до хати і каже до сестри: – Тепер не журися, сестричко, спокійно спи, – а тоді й сам ліг.
Вранці, щойно стало розвиднятися, жінка почала будити дітей: – А вставайте вже, ледацюги, бо підемо в ліс по дрова. Потім дала їм по скибочці хліба й сказала: – Оце вам на обід, а як з’їсте до обіду, то більше нічого не дістанете. Гретель сховала хліб під фаршуток, бо кишені в Гензеля були повні каміння, а потім усі разом пішли до лісу.
Пройшли вони трохи, Гензель став і озирнувся на хату. І робив так раз у раз, аж батько нарешті спитав: – Сину, що це ти ловиш гав та все озираєшся і відстаєш? Йди швидше. – Ох, тату, – сказав Гензель, – я дивлюся на нашу білу кицю, вона он сидить на даху і ніби хоче сказати “прощавай”; А мачуха мовила: – Дурню, то не кицька, а димар біліє, бо сонце зійшло і його освітило. А Гензель і не думав дивитися на кицьку, він діставав із кишені білі кремінці й непомітно кидав їх на дорогу. Як зайшли вони глибоко в ліс, батько й каже: – Тепер діти, назбирайте дров, а я розкладу вогонь, щоб не було вам холодно.
Гензель і Гретель назбирали чималу купу хмизу, батько підпалив його, і, коли полум’я знялося високо, мачуха сказала: – Тепер сідайте біля вогню й спочивайте, а ми підемо в ліс рубати дрова. Як упораємося з роботою, то прийдемо й вас заберемо. Гензель і Гретель сіли біля вогню, а як надійшла обідня година, з’їли по скибці хліба.
Вони чули, як поблизу щось стукає, і думали, що то недалечко їхній батько рубає дрова. Але то не сокира стукала, а колодка, яку батько прив’язав до сухого дерева. Вітер гойдав колодку і гупав нею об стовбур. Так вони сиділи біля вогню довгенько і почали куняти від утоми, а потім міцно заснули.
А коли прокинулись, то була вже темна ніч. Гретель заплакала. – Як же ми тепер вийдемо з лісу? А Гензель її втішає: – Зачекай трохи, поки місяць зійде, тоді ми знайдемо дорогу. Коли зійшов місяць, Гензель узяв сестричку за руку й пішов від кремінця до кремінця; ті кремінці блищали при місяці, наче нові срібні таляри, й показували їм дорогу.
Йшли вони цілу ніч і прийшли додому аж удосвіта. Постукали в двері, і коли мачуха відчинила й побачила, що то Гензель і Гретель, то напалася на них. – А погані дітиська, чого це ви так довго спали в лісі? Ми вже думали, що ви й зовсім не хочете додому вертатись! Але батько дуже зрадів, бо важкий гніт лежав у нього на серці, що він отак покинув дітей самих у лісі. Та незабаром їх знову обсіли злидні й біда, і якось уночі діти почули, що мачуха туркотить батькові: – І знову все з’їдено.
Тільки й лишилось, що півокрайця хліба, а тоді вже нам кінець. Хоч би там що, а мусимо здихатися дітей. Одведемо їх якнайдалі в ліс, щоб уже звідтіль не приплентались.
Бо іншого рятунку для нас нема. Тяжко це було слухати чоловікові, і він подумав: “Краще б останнім шматком хліба поділитися з дітьми”. Але жінка слухати нічого не хотіла, а все лаяла його та шпетила. А вже як ступив на слизьке, мусиш упасти – піддавшись раз, мусив батько піддатись і вдруге. А діти ще не спали й чули всю ту розмову.
Коли старі поснули, Гензель устав і хотів вийти надвір, щоб назбирати кремінців, як зробив першого разу. Але мачуха замкнула двері, отож Гензель не зміг вийти. Він став утішати сестричку: – Не плач, Гретель, спи спокійно.
Якось воно буде. Рано-вранці мачуха побудила дітей і дала їм по скибці хліба, ще меншій, ніж першого разу. Дорогою до лісу Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю. – Гензелю, чого ти раз по раз стаєш і знай зиркаєш на всі боки? – питає батько. – Йди як слід. – Я дивлюся на свого голубка, он він сидить на даху і ніби хоче сказати мені “прощавай”, – відповів Гензель. – Дурню ти, – озвалася мачуха, – то зовсім не голуб, то димар біліє, бо вже сонце зійшло і його освітило. А Гензель кидав та й кидав крихти хліба на дорогу. Мачуха завела дітей ще далі в ліс, – вони там зроду не були.
Потім розпалили велике багаття, і вона сказала їм: – Сидіть тутечки, нікуди не ходіть, а як надокучить сидіти, то можете трохи поспати. Ми йдемо в ліс рубати дрова, а ввечері, коли скінчимо роботу, прийдемо по вас. Коли прийшла обідня пора, Гретель поділилася своєю скибочкою з Гензелем, бо він же свій хліб розкришив і позначив ним дорогу.
А потім вони заснули. Настав і вечір, а ніхто не приходив по бідних діток. Прокинулися вони темної ночі, і Гензель почав заспокоювати сестричку. – Зачекай, Гретель, поки місяць зійде, тоді ми побачимо крихти хліба, що я сипав на дорозі, вони й доведуть нас додому. Зійшов місяць, і вони рушили в дорогу, але жодної крихти хліба не знайшли, бо птахи визбирали всі до одної.
Тоді Гензель сказав сестричці: – Не журися, все одно знайдемо дорогу. Але дороги їм не пощастило знайти. Діти йшли цілу ніч і ще день з ранку до вечора, та з лісу не могли вийти, заблукали зовсім. Вони дуже зголодніли, бо живилися самими ягодами, які збирали дорогою, і так потомилися, що на ногах не стояли, а тому лягли собі під деревом і заснули. Настав третій ранок, відколи діти покинули рідну хату.
Вони встали і знову рушили в дорогу, але що далі йшли, то темніший і густіший робився ліс. Ось-ось вони знеможуться і пропадуть, як не прийде звідкілясь рятунок. Як настав полудень, бачать вони – сидить на гілочці гарнесенька біла пташка і співає так любо, що вони аж зупинилися послухати її.
Проспівавши пісеньку, пташка пурхнула і полетіла перед дітьми, а вони пішли за нею. Летіла пташка, летіла, довела їх до якоїсь хатинки та й сіла на даху. Коли діти підійшли ближче, то побачили, що хатина з хліба збудована, пундиками вкрита, а вікна в неї з чистого цукру. – Отут ми підживимося, – сказав Гензель, – матимемо добрий обідець. Я з’їм шматочок з даху, а ти, Гретель, берися за вікно, воно солодке. Гензель підстрибнув угору і відламав шматок стріхи, щоб покуштувати, чи смачна вона, а Гретель стала біля вікна і почала собі хрумати цукор.
Коли раптом з хатини почувся пискливий голос: А хто там гризе без упину, Руйнує мою хатину! Діти відповіли: Це вітер лісний Гуде навісний! І знову заходилися коло хатини. Гензелеві дах припав до смаку, і він відбатував чималий кусень, а Гретель виламала цілу круглу шибку з вікна, примостилася на траві й почала хрумати-ласувати.
Раптом двері відчинились, і з хатини, спираючись на костур, виповзла старезна бабище. Гензель і Гретель так полякалися, що ласощі повипадали у них з рук. Стара похитала головою і мовила до них: – Е, дітки, а хто це вас сюди привів?
Заходьте до хати, залишайтесь у мене, тут вам непогано буде. Схопила їх за руки й потягла до хати. Принесла молока, коржів солодких, яблук, горіхів. Потім чистенько постелила два гарні ліжечка. Гензель і Гретель полягали в ліжечка, і здалося їм, що вони потрапили на небо.
Але стара бабище тільки прикинулася доброю, а насправді це була зла відьма, що чигала на дітей, та й хатину побудувала з хліба й ласощів тільки для того, щоб їх принаджувати. Коли діти потрапляли до неї в руки, вона їх убивала, варила й з’їдала, і то для неї було свято. У відьом червоні очі, і вони недобачають, зате нюх мають тонкий, як звірі, і здалеку чують, якщо до них наближається людина. Коли Гензель і Гретель підійшли до її хати, вона злісно засміялась і глузливо сказала: – Ось і попалися пташки, тепер не втечуть!
Рано-вранці, коли діти ще спали, вона вже встала і, глянувши, як вони любо спочивають, які в них повні, рум’яні щічки, пробурмотіла тихенько: “Ласий буде шматочок”. А тоді схопила Гензеля своїми кощавими руками, віднесла його в маленький хлівець і замкнула за гратчастими дверцятами. І хоч як він кричав, ніщо йому не помогло. Тоді пішла до Гретель, розбудила її й гукнула: – Ану вставай, ледацюго!
Принеси води, звари своєму братикові чогось смачного та занеси йому в хлівець, нехай їсть, набирається жиру. А як стане гладкий, я його з’їм. Гретель гірко заплакала, але надаремне: вона мусила робити все, що вимагала зла відьма.
Тепер для Гензеля готовано найсмачніші страви, а Гретель мусила живитися самими шкаралупами від раків. Щоранку стара прилазила до хлівця й гукала: – Гензелю, ану простягни пальця, помацаю, чи то ти скоро гладкий будеш! А Гензель простягав їй тоненького маслачка.
Підсліпувата стара думала, що то Гензелів палець такий худий, і дивувалася, чому він не гладшає. Отак минув місяць, а Гензель усе чомусь не гладшав. У старої урвався терпець, і вона не захотіла довше ждати. – Гей, Гретель! – крикнула вона до дівчинки. – Ану мерщій наноси води.
Хай там хоч який буде Гензель – гладкий чи худий, а завтра я з’їм його. Ох, як же плакала бідна сестриця, носячи воду! Сльози струмками текли у неї по щоках. – Якби нас у лісі роздерли дикі звірі, – голосила дівчинка, – то ми б хоч разом померли! – Ану годі скиглити! – гаркнула стара. – Все одно нічого не поможе. Рано-вранці мусила Гретель уставати, наливати воду в казан, розпалювати під ним вогонь. – Зараз ми напечемо хліба, – сказала стара. – Я вже натопила піч і замісила тісто.
Вона штовхнула бідну Гретель до печі, звідки так і пашіло жаром. – Лізь у піч, – сказала відьма, – і подивися, чи гаразд натоплено, чи не пора вже хліб саджати. Стара хотіла зачинити залізні дверцята, коли дівчинка залізе в піч, щоб засмажити і з’їсти її також. Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала: – Не знаю, як воно робиться, як його туди лізти. – Дурепа! – крикнула стара. – Сама ж бачиш, челюсті такі широкі, що навіть я могла б туди пролізти.
Вона видряпалася на припічок і встромила голову в піч. Тоді Гретель дала їй ззаду такого штурхана, що стара покотилася аж на черінь. А дівчинка мерщій зачинила залізні дверцята, засунула на засув.
Ох і заверещала відьмище! Просто страх! А Гретель і Гензель утекли, і погана відьма згоріла в страшних муках.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)