У роки Великої Вітчизняної війни письменник як артилериста пройшов довгий шлях від Сталінграда до Чехословаччини. Серед книг Юрія Бондарєва про війну “Гарячий сніг” займає особливе місце, відкриваючи нові підходи до вирішення етичних і психологічних завдань, поставлених ще в його перших повістях – “Батальйони просять вогню” і “Останні залпи”. Ці три книги про війну – цілісний і світ, що розвивається, сягнув у “Гарячий сніг” найбільшою повноти та образної сили.
Події роману “Гарячий сніг” розгортаються
У “Гарячий сніг” час стисло
У романі батарея Дроздовського поглинає чи не всі читацьку увагу, дія зосереджена переважно навколо невеликого числа персонажів. Кузнєцов, Уханов, Рубін і їхні товариші – частка великої армії, вони – народ, народ в тій мірі, в якій типізовані особистість героя висловлює духовні, моральні риси народу.
У “Гарячий сніг” образ встав на війну народу постає перед нами в ще небувалої до того у Юрія Бондарєва повноті вираження, в багатстві та розмаїтті характерів, а разом з тим і в цілісності. Цей образ не вичерпується ні фігурами молодих лейтенантів – командирів артилерійських взводів, ні колоритними фігурами тих, кого традиційно прийнято вважати особами з народу, – начебто трохи боягузливого Чибісова, спокійного і досвідченого навідника Євстигнєєва або прямолінійного і грубого, їздового Рубіна; ні старшими офіцерами, такими, як командир дивізії полковник Дєєв або командувач армією генерал Бессонов. Тільки всі разом, при всій різниці чинів і звань, вони складають образ б’ється народу.
Сила і новизна роману полягає в тому, що єдність це досягнуто як би саме собою, відображено без особливих зусиль автора – живий, рухається життям.
Загибель героїв напередодні перемоги, злочинна неминучість смерті укладає в собі високу трагедійність і викликає протест проти жорстокості війни і розв’язали її сил. Вмирають герої “Гарячого снігу” – санінструктор батареї Зоя Єлагіна, сором’язливий їздовий Сергуненков, член Військової ради Веснін, гине Касимов і багато інших… І у всіх цих смертях винна війна. Нехай у загибелі Сергуненкова винне і бездушність лейтенанта Дроздовського, нехай і вина за смерть Зої лягає почасти на нього, але хоч і дуже велика вина Дроздовського, вони перш за за все – жертви війни.
У романі висловлено розуміння смерті – як порушення вищої справедливості і гармонії. Згадаймо, як дивиться Кузнєцов на вбитого Касимова: “Зараз під головою Касимова лежав снарядний скриньку, і юнацьке, безвусий вид його, ще недавно живе, смугляве, що стало мертвотно-білим, тонкішою моторошної красою смерті, здивовано дивилися волого-вишневими напіввідкритими очима на свої груди, на розірвало на шматки, посічену тілогрійку, точно і після смерті не збагнув, як же це вбило його і чому він так і не зміг встати до прицілом “.
Ще гостріше відчуває Кузнєцов незворотність втрати їздового Сергуненкова. Адже тут розкрито сам механізм його загибелі. Кузнєцов виявився безсилим свідком того, як Дроздовський послав на вірну смерть Сергуненкова, і він, Кузнєцов, вже знає, що назавжди прокляне себе за те, що бачив, був присутній, а змінити нічого не зумів.
У “Гарячий сніг”, при всій напруженості подій, все людське в людях, їх характери живуть не окремо від війни, а взаємопов’язані з нею, постійно під її вогнем, коли, здається, і голови не підняти. Зазвичай хроніка битв може бути переказана окремо від індивідуальності його учасників, – бій у “Гарячий сніг” не можна переказати інакше, ніж через долю і характери людей.
Суттєвим є і вагомо минуле персонажів роману. В одних воно майже безхмарне, в інших – такий складний і драматичне, що колишня драма не залишається позаду, відсунути війною, а супроводжує людини і в битві на південний захід від Сталінграду. Події минулого визначили військову долю Уханова: обдарований, повний енергії офіцер, якому б і командувати батареєю, але він тільки сержант.
Крутий, бунтівний характер Уханова визначає і його рух всередині роману. Минулі біди Чибісова, ледь не зламали його (він провів кілька місяців в німецькому полоні), відгукнулися в ким страхом і багато визначають в його поведінці. Так чи інакше в романі прослизає минуле і Зої Єлагіна, і Касимова, і Сергуненкова і відлюдкувата Рубіна, чию відвагу і вірність солдатському боргу ми зуміємо оцінити тільки до кінця роману.
Особливо важливо в романі минуле генерала Безсонова. Думка про сина, який потрапив у німецький полон, ускладнює його позицію і в ставці, і на фронті. А коли фашистська листівка, що повідомляє про те, що син Безсонова потрапив у полон, потрапляє в контррозвідку фронту в руки підполковника Осика, здається, що виникла загроза і службі Безсонова.
Напевно, саме загадкове зі світу людських відносин в романі – це яка виникає між Кузнєцовим і Зоєю любов. Війна, її жорстокість і кров, її терміни, перекидаючий звичні уявлення про час, – саме вона сприяла настільки стрімкого розвитку цієї любові. Адже це почуття складалося в ті короткі години маршу і битви, коли немає часу для роздумів і аналізу своїх почуттів. І починається все це з тихою, незрозумілою ревнощів Кузнєцова до відносин між Зоєю та Дроздовський.
А незабаром – так мало часу проходить – Кузнецов вже гірко оплакує загиблу Зою, і саме з цих рядків взято назву роману, коли Кузнєцов витирав мокре від сліз особа, “сніг на рукаві ватянки був гарячим від його сліз”.
Обдурили спочатку в лейтенанта Дроздовський, кращому тоді курсант, Зоя протягом усього роману, відкривається нам як особистість моральна, цільна, готова на самопожертву, здатна осягнути своїм серцем біль і страждання багатьох. Вона як би проходить через безліч випробувань, від настирливого інтересу до грубого відкинення. Але її доброти, її терпіння і співчутливо дістає на всіх, вона воістину сестра солдатам.
Образ Зої як-то непомітно наповнив атмосферу книги, її головні події, її сувору, жорстоку реальність жіночим початком, ласкою і ніжністю.
Один з найважливіших конфліктів у романі – конфлікт між Кузнецовим і Дроздовський. Цьому конфлікту віддано чимало місця, він оголюється дуже різко і легко простежується від початку до кінця. Спочатку напруженість, що йде ще в передісторію роману; несогласуемость характерів, манер, темпераментів, навіть стилю мови: м’якому, роздумливо Кузнєцову, здається, важко виносити обрубу, командну, незаперечному мова Дроздовського.
Довгі години битви, безглузда загибель Сергуненкова, смертельне поранення Зої, в якому частково винен Дроз-довський, – все це утворює прірву між двома молодими офіцерами, моральну несумісність їх існувань.
У фіналі прірву ця позначається ще різкіше: четверо уцілілих артилеристів освячують в солдатському казанку тільки що отримані ордена, і ковток, який кожен з них зробить, це перш за все ковток поминальний – у ньому гіркоту і горе втрат. Орден отримав і Дроздовський, адже для Безсонова, який нагородив його, – він вцілілий, поранений командир вистояла батареї, генерал не знає про тяжку вини Дроздовського і швидше за все ніколи не дізнається. У цьому теж реальність війни.
Але недарма письменник залишає Дроздовського в стороні від присутніх у солдатського казанка.
Найбільшої висоти етична, філософська думка роману, а також його емоційна напруженість досягає в фіналі, коли відбувається несподіване зближення Безсонова і Кузнєцова. Це зближення без безпосередньої близькості: Безсонов нагородив свого офіцера нарівні з іншими і рушив далі. Для нього Кузнєцов всього лише один з тих, хто на смерть стояв на рубежі річки Мишкова. Їх близькість виявляється більше піднесеної: це близькість думки, духу, погляду на життя. Наприклад, приголомшений загибеллю Весніна, Безсонов винить себе в тому, що з-за своєї нетовариські і підозрілості він завадив скластися між ними дружнім відносинам (“такими, як хотів Веснін, і якими вони повинні бути “).
Або Кузнєцов, який нічим не міг допомогти золото, яке гине на його очах розрахунку Чубарікова, що терзають пронизливої думкою про те, що всі це, “здавалося, повинно було відбутися тому, що він не встиг зблизитися з ними, зрозуміти кожного, полюбити… “.
Розділені нерозмірність обов’язків, лейтенант Кузнєцов і командувач армією генерал Безсонов рухаються до однієї мети – не тільки військовою, але й духовної. Нічого не підозрюючи про думки один одного, вони думають про одне й те само і в одному напрямку шукають істину. Обидва вони вимогливо запитують себе про мету життя та про відповідність їй своїх вчинків і прагнень. Їх розділяє вік і ріднить, як батька з сином, а то і як брата з братом, любов до Батьківщини і приналежність до народу і до людства у вищому сенсі цих слів.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)