Василь Стус – поет лірико-філософського складу. Філософічність його поезії виявляється не на рівні теоретизування, а є властивістю світовідчування, світобачення. “Один з найкращих друзів – Сковорода”,- так напівжартома написав він у 1969 році. Якщо на початку у віршах часто зустрічається ім’я філософа – поет намагається відтворити якісь біографічні моменти (“Вмовкали голоси до безгоміння”, “Блакитний світ – як блекота”), то пізніше сковородинівське “пізнай самого себе і через себе – світ” глибоко й органічно
Дедалі частішими стають роздуми над власною долею, над своїм покликанням бути “співцем Всесвіту”, над долею свого покоління:
Ми не перші і не останні
Під розгойданим небом стали…
Ми добою до бурі поставлені
Лицями славними.
(“Ми не перші і не останні…”)
Уже в ранній поезії беруть початок характерні для Стуса мотиви смерті і глибокої самотності, тривога за долю народу як провісник “смертних конань” свого віку. Духом тривоги, подекуди ще не усвідомленої, пройнято всі вірші:
Кому
І крик і оклик. Окрик і луна.
(“Надворі сніг. Зима. Побіля тину…”)
Тривожний стан поетової душі проектується й на природу: “схід розтривожено тремтить”, промінь “виграє тривогу”, вітер “тривожить віти чорних сосон”. Спочатку ця тривога “яснолика” – як передчуття радості, як зазирання в “невідомінь”, і тому “так тривожно й хороше на цій землі”. Це “тривожний крові шал і перші поривання” людини, що тільки-но вступає в життя.
Перед цими незнаними дорогами поета проймає “якась тривога невідома”, невиразне передчуття чогось лихого. Те, що пізніше виллється у гіркий підсумок:
Сховатися од долі не судилось:
Ударив грім – і зразу шкереберть
Пішло життя…
(“Сховатися од долі не судилось…”)
Та поет не зосереджується тільки на власному стані, він хоче “возвеличити тривогу в краї”. Свідомо Стус накликає собі труднощі: “Хай сурмач зіграє знов тривогу”. Від початкового усвідомлення, що “нема не-плинного в житті, неплинна тільки смерть”, він приходить до подолання природного страху смерті:
І зважитись боротися, щоб жити,
І зважитись померти, аби жить…
(“Не можу я без посмішки Івана…”)
Поезія Василя Стуса – це відкриття, точніше – постійне відкривання. Настрої і почуття поет відображає у процесі їх формування. Він “пропускає” світ крізь себе, “помножуючи” себе і тим самим помножуючи світ. “Шлях у себе”, на думку Стуса, веде до пізнання світу. І хоч “між світом і душею виріс мур”, Василь Стус докладає зусиль, щоб зруйнувати той мур, знайти втрачену гармонію.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)