Серед головних завдань українознавчої та фахової підготовки майбутнього вчителя-словесника є формування в них національної самосвідомості, збереження етнічної пам’яті, яка відтворює досвід поколінь на міфологічному, фольклорному, історичному рівні, набуття вмінь розкривати перспективу подальшого розвитку рідної культури в сучасних умовах. Тому при дослідженні, наприклад, весільної обрядовості на Лівобережжі, зокрема Кролевеччини, поданій в унікальній друкованій пам”ятці одного з перших українських етнографів ХVІІІ ст. “Описание
Українською мовою була надрукована лише в 1970 році у виданні Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського “Весілля”. Перекладач унікального документа фольклорист М. Шубравська намагалась максимально зберегти особливості стилю і граматичних норм автора вісімнадцятого століття. Поява книги про Україну на той час була справою досить дивною і несподіваною.
Це був час ліквідації автонономії України, знищення Запорізької Січі (1775 р.), і гетьманщини на Лівобережжі, приєднання до Росії Правобережної України, утвердження царизмом централізаторської політики і феодально-кріпосницької системи, захоплення австрійською монархією після поділу Польщі 1772 р. західноукраїнських земель. За царювання Катерини ІІ на деякий період послабився цензурний нагляд, що і дало можливість з”явитися працям, в яких простежується розуміння етнічної специфіки, етнокультурної своєрідності українського народу. Робити опис весілля – досить складна справа, вона вимагає багато часу, знань, умінь, терпіння, досвіду, спостережливості записувача.
Слід віддати належне етнографу Калиновському: в описі наявні майже всі складові частини українського весілля: сватання, дівич-вечір, вінчання, подарунки батькам і родичам, продаж або викуп молодої, роздача короваю, покриття, комора та ін.. Праця багата на символіку посуду, страв, одягу, весільного етикету. Цікаві записи українського весілля, зроблені Г. – Л. де Бопланом у ХУІІ столітті у книзі “Опис України”, Григорій Калиновський розширив і доповнив регіональними деталями. Зокрема французький військовий інженер Гійом де Боплан, характеризуючи весільні звичаї козаків, вказував, якщо після шлюбної ночі дівчина виявиться нечесною, весь будинок “стає догори ногами”: “б”ють горщики, в яких готували страви, кидають на підлогу глиняні глеки”.
Пояснення цьому таке: глиняний посуд символізував жіноче начало, домашнє жіноче господарство, коли ж його розбивали, значить з гіркотою визнавали нечесність дівчини. Кролевецький етнограф зазначає, що биття посуду, лав, стільців у хаті молодої (“іноді навіть цілу хату зруйнують”) відбувалося з радості за молоду та її цноту: подружжя собі ще наживе домашній скарб. В аналізованому описі наявний оригінальний звичай гадання на горщику під час приїзду весільного поїзда до молодої на подвір’ї: “…Виходить назустріч мати у вивернутому кожусі верхи на вилах або кочерзі, тримаючи в руках горщик з водою і вівсом, який вона дає після привітання зятю; а той, взявши його від неї, ллє на гриву коню і віддає старшому боярину; боярин, прийнявши від молодого, кидає вбік, і примічають, якщо розіб’ється горщик, то народиться син, а коли вціліє, то дочка” (1, c.70).
Подібний звичай зберігався на Лівобережжі до початку ХХ ст. Щоправда, окремі елементи обрядового дійства вже наприкінці ХІХ ст. зазнали суттєвої трансформації. У Гадяцькому повіті на Полтавщині можна було помітити такий звичай: з хати молодої виходить “теща з горщатком у руках, а у тому горщаті брага та овеc. Горщатко дає в руки молодому, який вибиває з нього денце, виливає брагу з вівсом і подасть через праве плече бояринові, котрий перекидає горщатко через плече” (2. c.128). Вважаючи, що костюм є важливим джерелом вивчення етнічної історії населення, його соціально-класової структури, естетичних поглядів, автор досить детально описує одяг молодих.
У молодої сорочка з вишитою візерунком горловиною, передом (діалектне пазухою), верхніми частини рукавів біля зап’ястків, подолом (низом сорочки), сукняна строката спідниця (діал. плахта), червоні козлові, з залізними високими підківками чоботи, червоний фартух (діал. запаска), декілька разків червоних корольків ( намисто, що є втіленням мрії про щастя-долю, кохання), хрест мідний. Молодий одягнений у два темно-сірі жупани ( це свідчило про заможніть власника), в шаровари з того ж сукна, має пояс яскравий вовняний і червону сукняну шапку, чорні, намащених дьогтем широкі, багатьма онучами наповнені (передавались у спадок!), ремінними підв’язками і мідними пряжками стягнуті чоботи ( в одному з них лежать дві копійки як символ удачі); на руці в нього мідна обручка, а на поясі на правому боці – хустка, вишита по полотну червоною заполоччю. Як бачимо, характерною рисою одягу є практичність, декоративна мальовничість, яка відбиває розвиток ремесла, культуру виробництва матеріалів для одягу, створення різноманітних форм, володіння багатьма видами і техніками опорядження та декорування. Батько одягає на молоду кибалку, або намітку і очіпок, тобто жіночий головний убір і обкладає його червоною стрічкою. Слід зауважити, що кибалку на Кролевеччині виготовляли з конопляного шнурка або скрученого шматка полотна, дерева чи лика чи соломи у вигляді кола, на яке накручувалося волосся.
Серед кольорів переважає червоний колір. Тодішній смак вимагав найяскравіших кольорів як сукна, так і тканини, такі кольори викликали повагу, були уособленням заможності. Серед атрибутів весілля найчастіше у праці Г. Калиновського фігурують рушник, мідні гроші, хлібні вироби, хустка, курка, мед. За уявленнями жителів Кролевеччини рушник був обличчям оселі українки, мірилом працьовитості, урочистості, символом чистоти почуттів, вірності. Хустка, а ними обдаровують родичів, бояр – це символ прихильності, згоди на заміжжя, переходу дівчини у владу чоловіка.
Курка, якою пригощають у перший день шанованих гостей на весіллі, несуть до тестя і тещі на другий день весілля, – це символ турботливої вдачі молодого подружжя. Молоді і гості на другий день весілля частуються паточним медом як символом солодкого життя, солодких любощів, здоров’я. Хліб є символом добробуту, святості, пиріжки з різноманітною начинкою – символічна страва росту і благополуччя, що поєднувалась з культом місяця і формою нагадувала півмісяць або серп. У весільних звичаях жителів Кролевеччини ХVІІІ ст. наявні були і такі етнографічні деталі, які зникли до сьогодні: запалення вогнища на шляху молодих, коли вони йдуть до молодого, що було своєрідним очищенням, оновленням молодої сім’ї; “роззування” молодою молодого при вході в комору, коли той умовно “б”є її халявою по спині і велить дістати з чобота гроші”.
А це відгомін звичаїв, описаних ще в Лаврентієвському літописі 1128 року, становище жінки за цей період докорінно міняється, і вже Г. Боплан описує сватання дівчат до хлопців. Значною була участь брата молодої, який беріг її честь. Це відгомін ще матріархату, коли главою роду була мати, а допомагав у вихованні дітей “бате”, брат матері, що в санскриті означає “помічник” або старший син.
На весіллі за столом у перший день молоді нічого не їдять. Чому? Саме таким чином хотіли підготувати молодих до першої шлюбної ночі. На столі перед гостями дерев’яні білі або червоні тарілки, ложки, виделок немає, ножі, перед молодими – “одна тарілка, дві ложки, що лежать навхрест, і житня хлібина ціла, обсипана сіллю”.
Відсутність виделок на весіллі, як і в поховальній обрядовості, – це символ недоторканості сімейного щастя молодих, ніхто не має права втручатись у їхню долю, лише допомагати, захистити. А коровай, покритий ялиновою гілкою, перед молодими – символ багатодітності. В урочистій обстановці староста вирізав верхівку коровая, розрізав надвоє і підносив на тарілці молодим. Короваєм наділялись батько, мати, брати, сестри, родичі молодих.
Використана література: 1.Калиновський Г. Опис весільних українських простонародних обрядів // У кн.: Весілля: У 2-х кн. – К.:Наук. думка, 1970. – Т.1. – C. 68 – 74. 2.Гриша Он. Весілля у Гадяцькому повіті, у Полтавщині // Материали до українсько-руської етнольогії. – 1899. – т.1. – C. 111 -156.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)