Емблема (грецьк. еmbleumа – вставка, рельєфна оздоба) – предмет, зображення, що умовно або символічно виражає певне поняття, ідею. Е. відома письменству здавен, але особливого поширення набула у XVI ст., відповідаючи запитам маньєризму та бароко, використовувалась як символічне зображення, супроводжуване віршовою сентенцією чи прозовим текстом. З’являлися збірники Е. (започаткував 1531 А. Альчато), які складалися з “тріади”: зображення окремих предметів чи їх сполучень, міфологічних, біблійних чи історичних фігур; девіз, яким розкривався
Осмислення Е. диференціюється на релігійно-символічні (часто євхаристичні), дидактичні (в різних варіантах), світські (політичні, моральні). З початками книгодрукування символічні зображення застосовуються на марках видавців і друкарів. В Україні за доби бароко була відома Е. Заходу.
Оригінальний емблематичний збірник “Ифіка ієрополітіка”
Хотяй Господа істинно любити,
Во страсі Господні потщися ходити.
Сію бо любов страх Господень родить,
Яко вітер пламен з углія ізводить
(на малюнку вогонь, що його роздмухує вітер);
Пространно море сильні імать волни,
Малия ріки не тако довольні,
В чаші і сіх ність, не движуться води,
І смиренія такови суть плоди
(на малюнку море, річка та склянка з водою…).
З традицією Е. пов’язана поезія Кирила Транквіліона-Ставровецького (Перло многоценное. – Чернігів, 1649), дидактичні притчі С. Полоцького. Відлунням Е. в українській поезії XIX ст. є вірш І. Франка “Пелікан” (1874), що знайомить з одним із повчальних легендарно-символічних сюжетів. До традиції Е. зверталися поети XX ст., передовсім авангардисти (Г.
Аполлінер, М. Семенко та ін.).