ВІКТОР ГЮГО
ДЖИНИ
Як журавлі в час осені глухої
Летять з піснями в сонячну країну,
Так, вирок долі кленучи лихої,
Кружляють скорбні тіні… Данте
Поснули
Шпилі.
Здрімнули
Жалі.
Мов хворе,
Спить море
Просторе
В імлі.
Що це?
Шепіт Зусібіч,
Млосний трепет –
Дише ніч,
Мов тремтяче
Дух чий плаче,
З пекла наче
Рветься пріч.
Цить! – забриніло
Так тонко щось…
Це карлик – сміло
То стриб, то ковзь
На ніжці одній
Понад голодні
Морські безодні,-
Дзвінком
Гук грімкіше, ближче;
Доли стугонять –
Дзвін заклятий кличе
Поторочей рать?
Може, юрби дикі
То здіймають крики?
Раптом – без’язикі…
Знов, шалені, мчать!
Ой, джини! Пекла подих!
Мов гомонять гроби!
Тікаймо вниз по сходах
Від лютої грізьби!
Ураз ліхтар мій гасне,
І тінь – привиддя жасне –
Стіною як не шасне
До сволока різьби.
Джинів рій несамовитий –
Хто звільнив його з тенет? –
Тиси заходивсь трощити.
То зайнявся очерет!
Зграя ця тисячокрила
Небо хмарою окрила,
Наче смертю, ще й вчепила
Збоку
Вже рев передових загонів
Над нами! З реготом орда
Відьом, вампірів та драконів
Подвір’я наше обпада.
Потуга їх – о, чорні лави! –
Гне крокви, ніби вітер трави,
І двері старовинні ржаві
З завісів мало не скида.
Звірячі зойки! клекіт! плач жахливий!
Пекельне кодло туча принесла
І швиргонула на будинок зливи
Бридкого сім’я темряви та зла!
Стіна дрижить; от-от із підмурівку
Змете й покотить всю мою домівку,
Як перекотиполе в переднівку,
Вихрища осоружного мітла.
Рятуй, пророче! Як рукою
Розвієш напасть, мовби чар,-
Впаду смиренно сивиною
Я перед твій святий вівтар.
Вогонь хай гаспиди вечірні
Не вергають на двері вірні,
Хай шиби внутрішні й надвірні
Не виб’є тлумище почвар!
Пронеслись! Нечисте військо
Утікає! Як хотів
Чорнокрилий той вихрисько
Дім змести – і не зумів!
Та ще мов бряжчать кайдани.
Ще в дібровах вітрюгани
Гнуть тисячолітні стани
Переляканих дубів.
Подаленіли гуки.
Десь лемент навісний
Перелетів за луки,-
І спробуй розрізни:
Чи то цвіркун в долині
Розсюркотівся нині,
Чи по даху, по цині,
Лускоче град дрібний?
Серця вже не краю.
Дивно даль гука,
Мов з арабів краю,
Лине спів ріжка;
Мерехтить зірниця,
І дитині сниться
Золота жар-птиця
З райського садка.
Уже останній
Пекельний рій
Зникає в хлані,
Дірі земній,-
Так, обважнілі,
Шепочуть хвилі,
Злетіть безсилі,
Як стих борвій.
Це зітхання,
Ця жура
До світання
Завмирає.
Наче срібні
Та жалібні
Сльози дрібні
Хто втирає.
Мла гине
Нічна…
Все плине,
Мина;
Розтала,
Пропала
Оспала
Мана.
Переклав з французької ОЛЕКСАНДР МОКРОВОЛЬСЬКИЙ
(2 votes, average: 3.00 out of 5)