Духовно-історична школа – течія у літературознавстві, що сформувалася на основі “філософії життя” та традиції естетики класичного романтизму, була реакцією на культурно-історичну школу і філологічний позитивізм, зокрема на теорію фактографізму В. Шерера й Е. Шмідта, тяжіла до синтезу духовно-історичної та психологічної інтерпретації художньої літератури. Д. і. ш, живилася ідеями філософії В. Дільтея, що вибудовувалася на усвідомленні єдності часу та нації, власне, історичного духу, що виникає завдяки могутності генія, на поєднанні
Д.-і. ш. надавала великої уваги типології світобачень
Тому ця течія ще мала другу назву – культурно-філософська школа. Розквіт Д.-і. ш. припадає на 20-і XX ст., коли з’явилися монографії Ф. Штріха, присвячені німецькій класиці, романтизму Г. Корфа, зосереджені на осмисленні творчості Й.-В. Гете, О. Вальцеля. Наприкінці 20-х років Д.-і. ш. розмежувалася на два напрями: “історія стилю”, де розкривалася поезія як вища форма дійсності, обстоювалася дільтеївська ідея про символічний характер поезії та її тлумачення (надалі розвинута герменевтикою) та “історія ідей”, де розглядалися філософські концепції трагізму, свободи, необхідності, тобто проблеми екзистенціального гатунку.
Перший напрям притаманний Ф. Штріху, Г. Цізарцу, другий – Г. Корфу, Р. Унтеру, Ю. Петерсону. Д.-і. ш. вплинула на школу “інтерпретації” Е. Штайгера, на екзистенціалістське літературознавство, мала перегук із феноменологічною школою. Багато в чому вона виявилася суголосною “філософії серця” в українській літературі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)