ДУХНОВИЧ ОЛЕКСАНДР (24.04.1803, с. Тополя, тепер Гумєнського округу, Словаччина – 30.03.1865, м. Пряшів, Словаччина) – письменник, педагог, журналіст, видавець, культурно-громадський діяч, просвітитель.
Закінчив Ужгородську гімназію (1821) та богословську семінарію (1827). Працював архіваріусом, нотаріусом при канцеляріях Пряшівської та Мукачівської єпархій. З 1844 р. – канонік Пряшівської єпархії. У 1847 – 1848 рр. – депутат Угорського сейму, що засідав у Братиславі. До революції 1848 р. поставився байдуже, бо вважав, що вона не принесе закарпатським
Був ув’язнений 1849 р. за видання букваря “Книжиця читальная для начинающих” (1847) народною мовою. О. Духнович належав до так званих будителів, обстоював ідею єднання закарпатських українців із усім українським народом, дружбу слов’янських народів. У політичному й культурному питаннях стояв на позиціях “москвофільства”, частково “народовства” і слов’янофільства.
Ось чому І. Франко характеризував його як “людину без сумніву доброї волі і немалих здібностей, але невличимо заплутану в мовні та політичні доктрини”.
1850 р. організував літературне
О. Духнович є автором філософських трактатів “Естественно-духовные рассуждения”, “Дело от безделия Александра Духновича” (1859).
Літературну творчість розпочав у 1823 – 1827 рр. латинською та угорською мовами. Орієнтуючись на твори М. Ломоносова, Г. Державша, написав “язичієм” оду на честь перемоги Росії у війні з Туреччиною “Стихи на взятие Варны” (1829). Тематика його лірики дуже широка. Він любовно змалював Закарпаття в образі ув’язненої сестри, відірваної від матері – України (“Сирота в заточении”). Ідеалізував тихе, мирне життя селянина на лоні чудової природи, створив пасторальну лірику (“Довольствие”), порушував морально-етичні проблеми щастя й горя людини, життя і смерті, доброчесності й безчестя (“Щастя життя”), прославляв кохання як прекрасне й благородне людське почуття (“Пісня к любезній”, “Самотність”, “Кінець”), розробляв тему самовідданого служіння народові, виховання в дітей любові до праці (“Про діла дітей”, “Про майбутню долю дітей”).
Популярним був його вірш “Про шкільні радощі”, що увійшов у “Книжицю читальну” (1847) і став народною піснею. Поет висловлював співчуття знедоленим українцям Закарпаття, пригнобленим угорським панством (“Убогий”, “Что бывало – єсть і нині”). Ряд творів мають сатиричне спрямування (“О придворной жизни”, “Жаба”), у них висміюються зухвалі й пихаті угорські урядовці. “Басня противо стыдящихся своей народности” гнівно розвінчувала перевертнів, ренегатів, які, дбаючи про чини, цуралися рідної мови й народу. Поет звертався до різних жанрів: пісні, балади, епітафії, елегії, думки, байки, романсу, загадки, медитації, логогрифа.
Кращими є вірші, написані народною мовою: “Вручаніє (Я русин бил, єсмь і буду)”, “Піснь простонародна”, “Голос радості”, “Возвоєніє (Що минуло, загинуло)”, “Последняя моя піснь” та ін.
О. Духнович :- зачинатель драматичних творів у літературі Закарпаття. Драма “Добродітель превишаєт багатство” (1850), написана за канонами класицизму у його західноукраїнському варіанті, утверджувала народні високоморальні принципи життя, перевагу працелюбства над неробством, що веде до паразитизму й злочинів. Комедія “Головний тарабанщик” (1863) будується на гострій інтризі й висміює чванливість привілейованої верстви.
Створив ряд оповідань і повістей (“Пам’ять Щавника”, “Жіноча лютість”). “Повість про Ломоносова” (1848) має дидактичний зміст. У сентиментальній повісті “Милен і Любиця” (1851) показав духовне багатство простих людей, змалював ідеальних закоханих героїв, які, долаючи життєві перешкоди, виборюють особисте щастя. Твір пересипаний багатим фольклорним та етнографічним матеріалом і є першим зразком сентиментального жанру в закарпатській прозі.
По сугі, О. Духнович започаткував на Закарпатті нову українську літературу.
Літ.: Микитась В. Л. О. В. Духнович. Ужгород, 1959; Ричалка М. О. В. Духнович – педагог і освітній діяч. Пряшів, 1959; Літературна та педагогічна спадщина О. Духновича.
Ужгород, 1965; Машталер О. В. Педагогічна і освітня діяльність О. В. Духновича. К., 1966; Фединишинець В. Людина доброї волі // Жовтень. 1983. № 4.
М. Ткачук
(2 votes, average: 2.50 out of 5)