Дума про трьох братів Азовських – Народні думи

ДУМА ПРО ТРЬОХ БРАТІВ АЗОВСЬКИХ

Ой та то ж не пили пилили

І не тумани вставали,

Як із землі турецької

Та із віри бусурменської

З города Озова, з тяжкої неволі

Три брати утікали.

Що двоє та брати кінних,

А третій піший-пішаниця,

Що як він чужий-чужениця,

За кінними біжить-підбігає,

На сире коріння

Та на біле каміння

Ніжки свої козацькі молодецькі посікає

Та сліди свої кровію заливає,

До кінних братів добігає,

За стременечка хапає,

Словами промовляє:

“Станьте ж, братці, коней попасіте,

І

І з собою на коней возьміте,

До городів християнських хоч мало підвезіте.

Та й нехай же я буду знати,

Куди в городи християнські до отця, до матері

доходжати”.

І ті брати теє зачували

Та словами промовляли:

“Братику наш менший, милий,

Як голубонько сивий!

Що ми самі не втечемо

І тебе не ввеземо,

Бо буде з города Озова велика погоня вставати,

То тебе, пішого, в тернах, в мілюсах, в байраках

минати,

А нас, кінних, буде доганяти,

Стріляти й рубати

Або живцем у полон завертати.

Як жив ти, здоров будеш,

То й сам в землю християнську

І тії брати сеє промовляли,

Відтіль побігали.

А менший брат,

Піший – пішаниця,

За кінними братами уганяє,

Коней за стремена хапає,

Та словами промовляє,

І сльозами обливає:

“Братики мої рідненькі, миленькі,

Як голубоньки сивенькії

Коли ж, братці, не хочете ждати,

Хоч одно ви милосердіє майте:

Назад коней завертайте,

Із піхов шаблі виймайте,

мені з пліч голову здіймайте,

І тіло моє порубайте,

В чистім полі поховайте,

А звірям і птицям на поталу не оддайте”.

І тії брати сеє зачували

Та словами промовляли:

“Братику милий,

Голубонько сивий!

Що кажеш, мов наше серце ножем пробиваєш,

Що наші мечі на тебе не здіймуться,

На дванадцять частей розлетяться,

І душа наша гріхів до віку не викупиться.

Сього, брате, нігде ізроду не чували,

Щоб рідною кровію шаблю обмивали

Або гострим списом опрощеніє брали”.

“Коли ж мене, братця, не хочете рубати,

То прошу вас, братця,

Як будете до байраків прибувати,

Тернові віття в запілля рубайте,

А мені, меншому брату, в предмету покидайте!”

То вже два козаки у байраки уїжджає,

Середульший же брат милосердіє має,

Терновії віття верхи істинає

І пішому брату, меншому, у предмету покидає.

Отоді ж то до Савур-могили добігали.

І на Савур-могилі три дні й три ночі спочивали,

І свого меншого брата, пішого – пішаницю, піджидали.

А менший брат, піший-пішаниця,

До тернів, байраків добігає,

Терновії віття у руки бере-хапає,

До серця козацького прикладає

Та сльозами обливає:

“Осюди же то мої два братики кінних прибігали,

Терновії віття в тернові стинали,

А мені, меншому брату, пішому-пішаниці,

В признаку кидали,

Щоб же я знав, куди з тяжкої неволі

В городи християнські

До отця, до матері,

До роду утікати”.

Тут сеє промовляє,

Відтіль побігає,

Із байраків, із мілюсів вибігає:

Не було ні тернів, ні байраків, ніяких признаків,

Тільки поле леліє,

А на йому трава зеленіє.

Та став же старший брат та середульший

На полівку вибігати,

На степи високі,

На великі дороги розхіднії,

Та й не стало ні тернів, ні байраків рубати

І меншому брату у признаку покидати.

То став же середульший брат

До старшого брата словами промовляти:

“Нум, брате, із себе зелені жупани скидати

І червону та жовту китайку віддирати,

А нехай та нехай же він, бідний, знає,

Куди за нами, кінними, утікати”.

То старший же брат до середульшого брата став гордо

промовляти:

“Чи подобенство, брате, щоб я своє добро турецьке

На шматки драв

Та меншому брату у предмету давав!

А як же він жив-здоров буде,

То сам в городи християнські

Без наших предметів усяких прибуде”.

То середульший брат милосердіє має,

То він із свого жупана

Червону та жовту китайку видирає

І по шляху стеле-покладає,

А меншому брату, пішому, у предмету зоставляє.

Та став же середульший брат

До старшого брата словами промовляти:

“Братику мій старший, ріднесенький,

Як голубонько, сивесенький!

Тут же трави зелені,

І води здорові,

І очерети вдобні,

Станьмо ми, брате, тут хоч мало-немного

Своїх коней попасімо,

І свого меншого брата, пішого-пішаницю, підождімо,

І на коні возьмімо,

До городів християнських трохи підвезімо,

Нехай же наш брат, піший-пішаниця,

Буде знати, куди в городи християнські

До отця, до матері доходжати”.

То став же брат старший до середульшого промовляти:

“Ой та чи ще тобі, брате, каторга турецька не ввірялась,

Чи сириця в руки не в’їдалась?

Що як будемо, брате,

Свого пішого меншого брата піджидати,

То буде з города Озова

Велика погоня уставати,

То буде нас, кінних, доганяти,

То буде нас на три штуки рубати

Або в гіршу неволю живцем завертати,

То буде же нашого брата меншого, пішого,

У тернах і байраках на спочині минати.

То ми свого брата меншого не ввеземо

І самі із озівської турецької неволі не втечемо”.

То став же пішоходець із тернів виходити,

То став червону китайку находити,

Та у ручки бере-хапає,

Словами промовляє:

“Недурно червона китайка по шляху валяє,

Що, мабуть, моїх братиків ріднесеньких

В живих на світі немає.

А коли б же я міг знати,

Чи їх постріляно, чи їх порубано,

Чи живими в руки забрано,

Гей, то пішов би я по тернах, по байраках блукати,

Тіла козацького молодецького шукати.

Та тіло козацьке молодецьке в чистім полі поховати,

Звірям і птицям на поталу не оддати”.

На шлях Муравський вибігає,

Та тільки трошки своїх братиків рідненьких сліди

забачає,

Та побило меншого брата в полі три недолі:

Одно – безвіддя,

А друге – безхліб’я,

А третє – буйний вітер у полі повіває

Та бідного козака з ніг валяє.

До Савур-могили прибуває,

І на Савур-могилу ісходжає,

І там собі дев’ятого дня спочивок має.

Дев’ятого дня з неба води-погоди вижидає

І мало-немного спочиває,

І ось до нього вовки-сіроманці находжали,

І орли-чорнокрильці налітали,

В головах сідали,

Хотіли заздалегоди живота темний похорон

одправляти.

То він їх забачає

Та словами промовляє:

“Вовки-сіроманці і орли-чорнокрильці,

Гості мої милі,

Хоч мало-немного підождіте,

Поки душа козацька з тілом розлучиться.

Отоді ж ви будете на чорні кудрі наступати,

Із-під лоба чорні очі висмикати,

Попід зеленими яворами ховати

І комишами укривати”.

І мало-немного спочивав,

От руками не візьме,

Ногами не піде,

Ясно очима на небо не згляне,

На небо взирає і тяжко вздихає:

“Голово ж ти моя козацька!

Голово ж ти моя молодецька!

Бувала ж ти у землях турецьких

І в вірах бусурменських,

А тепер припало на безвідді, на безхліб’ї погибаю”.

Та став же він на Савур-могилі спочивати

І на небо взирати,

Доброї години вижидати.

Важенько вздихає

Та словами тихо промовляє:

“Ой горе бідній сиротині, не пивши,

А ще й к тому і не ївши,

Що довелось мені в тяжкій неволі пробувати,

А тепер прийдеться на Савур-могилі і голову

покладати”.

Цеє промовляє

І головку свою козацькую ісклоняє.

Стали ж до нього вовки-сіроманці прибувати,

Із темних лісів сизі орли-чорнокрильці налітати,

То стали його тіло козацьке молодецьке терзати та

пожирати,

І став же він ще мало-маненько своїми очима

вовків-сіроманців забачати,

Став він до них стиха промовляти:

“Любі вовки-сіроманці,

І ви, орли-чорнокрильці,

Погодіте ж ви, спочивайте,

Козацького тіла молодецького не терзайте,

Поки душа з тілом розлучиться.

Отоді ж то ви будете на мої чорнії кудрі наступати

І будете мої очі із лоба виймати,

А тіло моє козацьке молодецьке терзати і пожирати

Та жовтую кість по чистому полю будете розношати,

Бо нікому буде в сирій землі мене поховати”.

Ой не чорная хмара налітала,

Не буйні вітри війнули,

Як душа козацька з тілом розлучалась.

Отоді ж до його вовки-сіроманці находжали

І тіло козацьке молодецьке жвакували,

І орли-чорнокрильці налітали,

В головах сідали

І чорні очі із-під лоба висмикали;

Ще й дрібная птиця налітала,

Коло жовтої кості тіло обдирала;

Ще й зозулі налітали,

В головах сідали,

Як ріднії сестри кували;

Ще й вовки-сіроманці находжали

І жовтую кість по тернах, по балках розтаскали,

Попід зелененькими яворами ховали,

Комишами укривали

Та жалібно квилили і проквиляли

То ж вони козацький похорон одправляли.

Та стали два брати кінних до річки Самарки прибігати,

Стала їх темная нічка обнімати,

То став же старший брат

До середульшого брата словами промовляти:

“Станьмо, брате, тута

Тут могили високі,

І трава хороша,

І вода погожа.

Станьмо ж, брате, хоч мало-немного

Коней попасімо;

Станьмо, брате, поки сонце обігріє,

Чи не прибуде к нам брат наш менший,

Піший-піхотинець:

Тоді ж на його великоє усердіє, маю

І всю добичу іскидаю,

А його, пішого, межи коні хапаю”.

“Тоді ж було, брате, хапати, як я казав,

Уже дев’ятий день минув,

Як хліб-сіль їв і воду пив,

Досі на світі немає”.

Отоді ж вони коней пустопаш попускали

І кульбаки під себе постеляли,

А оружжа по комишах поховали

Та безпечно спать полягали,

Світової зорі дожидали,

Як став же божий світ світати,

Стали вони на своїх коней сідати,

Через річку Самарку в городи християнські утікати,

То став же старший брат до середульшого словами

промовляти:

“Що як будем же ми свого брата найменшого тут

наджидати,

То будуть же турки-яничари другими дорогами нас

переймати,

То будуть нас стріляти та рубати

А лібо живцем у плін завертати”.

Та як стали ж вони річку Самарку переїжджати,

То середульший же брат милосердіе має,

Він же до свого брата добрими словами промовляє:

“Братику мій милий,

Голубчику сивий!

Тут же трави зелені і очерети угодні,

Давай же ми, брате, своїм коням козацьким спочинок

даймо,

А на зеленій траві їх попасаймо”.

Ой як стала тих двох козаків темная нічка обнімати,

Стали тії козаки із коней уставати

І своїх добрих, коней у пустопаш пускати.

Вони рушниці свої у комиш поховали,

А самі собі кульбаки у голови поклали

І безпечно спати полягали,

Ранньої зорі дожидали.

То скоро вони ясною зорею вставали

Та своїх добрих коней засідлали,

Отоді-то найстарший брат милосердіє мав

То словами істиха промовляв:

“Ой коли б же наш брат найменший, піший-піхотинець,

До нас він сюди прибував,

Ото б же я всю здобичу із коня скидав,

А свого брата найменшого, пішого-піхотинця, із собою

взяв”.

То середульший же брат теє зачуває,

То до свого старшего брата словами промовляє:

“Отож би було, брате, свого найменшого брата із собою

взяти,

Як він же за нами гнався

І на коні прохався,

А тепер уже, брате, нам з тобою свого найменшого брата

і повік його не видати

Що вже дев’ятий день минає,

Як хліб і сіль він поїдав”.

То це вони промовляли

І своїх добрих коней дальше поганяли.

То вже не сизі орли заклекотали,

А то ж турки-яничари бідних двох козаків та коло

могили хапали,

Постріляли їх і порубали,

А коней їх із добичою в городи озівські назад забрали.

Полягли двох козаків голови вище річки Самарки,

А третього, найменшого,

Пішого-піхотинця, на Савур-могилі.

А сяя слава не вмре, не поляже однині й до віка,

А вам, братця, всім слухающим головам на многая літа!