Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! Нащо стали на папері Сумними рядами?.. Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину?.. Бо вас лихо на світ на сміх породило. Поливали сльози… чом не затопили, Не винесли в море, не розмили в полі?.. Не питали б люде, що в мене болить, Літає та кряче, А серденько соловейком Щебече та плаче Нишком – люди не побачать.
То й не засміються… Не втирайте ж мої сльози, Нехай собі ллються.
Чуже поле поливають Щодня і щоночі, Поки, поки… не засиплють Чужим піском очі…
Журба не поможе. Хто ж сироті завидує – Карай того, боже!
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас, – Де ж мені вас діти? В Україну ідіть, діти, В нашу Україну, Попідтинню сиротами, А я – тут загину.
Там найдете щиру правду, І слово ласкаве. Там найдете щире серце, А ще, може, й славу… Привітай, же, моя ненько, Моя Україно, Моїх діток нерозумних.
Як свою дитину.
Коментар Свої вірші Т. Шевченко називав “думками”, “думами”. Будучи далеко від України, в холодному, похмурому Петербурзі, поет сумував за рідним краєм, вболівав за його долю, страждав
Своє палке слово, “квіти”, “діти” поет посилає на захист скривджених, на славу своєї неньки України: “В Україну ідіть, діти, В нашу Україну”.