ДРАГОМАНОВ МИХАЙЛО (псевд. і крипт. – М. Галицький, М. Толмачов, М. Петрик, П. Кузьмичевський, Українець, А-бер, А. А., М. Др-в Ж. та ін.; 30.09.1841, м. Гадяч, тепер Полтавської обл. – 02.07.1895, Софія, Болгарія) – публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист і громадський діяч.
Брат Олени Пчілки, дядько Лесі Українки. Походив з дрібномаєтної дворянської родини, нащадків козацької старшини. Навчався в Гадяцькому повітовому училищі (1849 – 1853), у Полтавській гімназії, на історико-філологічному факультеті Київського університету
Завдяки цьому праву він відвідав чимало наукових центрів, університетів Європи, познайомився з багатьма прогресивними вченими.
Брав активну участь у діяльності Південно-Західного відділення Російського географічного товариства та київської
Разом із громадівцями організовував недільні школи для простолюду Києва, готував популярні книжки для народу рідною мовою, складав словники, видавав збірки перекладів світових письменників, української етнографії та народної творчості. Спільно з В. Антоновичем видав два томи “Исторических песен малорусского народа” (1874 – 1875) з грунтовними історико-філологічними коментарями фольклорної спадщини від дружинного й князівського періодів до козацьких часів Богдана Хмельницького.
За політичну не благонадійність М. Драгоманова 1875 р. звільнено з університету, і він змушений був емігрувати за кордон (до кінця свого життя залишався політичним вигнанцем). У Швейцарії створив своєрідний осередок політичної еміграції, який став “центром коли не українського руху, то української думки на протязі цілих двадцятьох літ” (І. Франко). За прикладом О. Герцена в 1878-1882 рр. заснував у Женеві вільну безцензурну українську друкарню, де видавав збірку “Громада”, журнал “Громада” (разом із С. Подолинським і М. Павликом), а також заборонені царизмом твори Т. Шевченка, Панаса Мирного та ін., епістолярну спадщину О. Герцена, матеріали російської народницької еміграції.
Співпрацював у російській емігрантській газеті “Вольное слово” (1871 – 1883), а потім і редагував її як орган земельної опозиції до самодержавства. В 70 – 90-х роках брав участь у журналах “Друг”, “Світ”, “Народ”, виступав із публіцистичними, літературно-критичними, науковими статтями в російській ліберальній пресі, а також в англійських, німецьких, французьких, італійських, болгарських та інших виданнях.
Всеєвропейське визнання М. Драгоманов здобув доповідями на захист переслідуваної російським царизмом української літератури на Літературному конгресі в Парижі (1878) та Міжнародному літературному конгресі у Відні (1881), а також виступами на європейських наукових форумах, участю в написанні багатотомної праці Ж. Реклю “Земля й люди. Нова всесвітня географія”. 1890 р. він був одним із ініціаторів (разом з І. Франком, М. Павликом та ін.) створення Русько-української радикальної партії. На запрошення болгарського уряду переїхав до Софії, де в 1889 – 1895 рр. працював професором першого болгарського Вищого училища, згодом перетвореного на університет.
За свідченням болгарського літературознавця П. Атанасова, М. Драгоманов “виховував болгарську молодь у дусі свободи й непримиренності до будь-якої тиранії, виростив цілу плеяду вчених, викладачів, учителів, своїх послідовників”.
Світогляд і діяльність Драгоманова за суспільно-політичним та ідейним спрямуванням складні й суперечливі. Формування його світоглядних позицій проходило під певним впливом ідей французьких раціоналістів, декабризму, російського лібералізму й демократизму; він був знайомий із теоріями соціалістів – утопістів і марксистів, але його філософсько-політичні погляди вирізнялися оригінальністю й протистояли суб’єктивізму та волюнтаризму народницької ідеології, з одного боку, та тенденціям еволюційного об’єктивізму – з іншого. Вони були значним завоюванням української філософської і політичної думки на шляху утвердження діалектичного історичного мислення.
М. Драгоманов войовничо виступав проти монархічних режимів Росії та Австро-Угорщини (“Турки внутрішні і зовнішні”, “Внутрішнє рабство і війна за звільнення”, “Толците и отверзется”, “Аби болото було, а чорти будуть” та ін.), реакційних теорій і практики галицьких “москвофілів” і “народовців”, проти різних форм політичного, соціального й національного гніту, релігійних забобонів, клерикалізму, національної обмеженості й замкненості, за суспільний прогрес, пов’язаний із визвольним рухом народних мас, за політичне, духовне єднання братніх народів. Заперечуючи революційний шлях розвитку Росії та України, обстоював еволюційний шлях соціально-політичних перетворень у дусі західноєвропейського парламентаризму. В розв’язанні національного питання займав федералістичні позиції.
М. Драгоманову належать грунтовні наукові праці з історії, фольклору та етнографії (крім уже згаданих, “Малоруські народні перекази і оповідання” (1876); “Нові українські пісні про громадські справи. 1764 – 1880” (1881); “Політичні пісні українського народу XVIII – XIX ст.” (1883 – 1885) та ін.). Цінність становлять його публікації епістолярної спадщини І. Тургенєва, М. Костомарова, М. Бакуніна, К. Кавеліна, творів ряду українських письменників і досліджень про них. Представник культурно-історичної школи в літературознавстві, він був одним із найвизначніших в Україні прихильників порівняльно-історичного методу, спираючись на який прагнув обгрунтувати пріоритетність загальнолюдських гуманістичних та естетичних цінностей у національно-культурному розвитку (“Чудацькі думки про українську національну справу” та ін.).
Глибокі знання світової літератури поєднувалися у нього з прогресивними поглядами на місце і роль літератури в суспільному житті. Вчений був одним із перших українських професійних літературних критиків, він систематично аналізував тенденції та явища літературного життя в Україні, сприяв співробітництву й взаємодії з культурами інших народів, боровся проти вульгарно-соціологічних догм і формальної естетики. (“Література російська, великоруська, українська і галицька”, 1873-1874; “Листи на Наддніпрянську Україну”, 1893-1894 та ін.).
Захищаючи українську літературу від різномастих ворогів, учений вважав, що вона має бути “по ідеях демократична, по манерах критична і реалістична, по мові живонародна”. Саме тому він безкомпромісно виступав проти політичної інертності, патріархально-хуторянського етнографізму в літературі, примітивного дидактичного моралізаторства, захоплення вузьконаціональними проблемами замість розробки актуальних соціальних питань. Прекрасний аналітик і полеміст, М. Драгоманов значно вдосконалив форми й засоби української літературної критики, підніс її авторитет і дієвість.
Його виступи мали позитивний вплив на розвиток української літератури і передової літературно-естетичної думки, на творчість І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького, Панаса Мирного, Лесі Українки, В. Стефаника, М. Коцюбинського та ін.
Особливе місце у працях Драгоманова відводилося творчості Т. Шевченка, популяризації його серед народів Європи, спростуванню всіляких фальсифікацій літературної спадщини поета. Проте і в сфері літературознавства та літературної критики була певна непослідовність. Прагнучи піднести українську літературу до рівня високорозвинених літератур світу, виступаючи проти вузьких утилітарно-національних критеріїв в аналізі літературною процесу, він не завжди враховував національну специфіку джерел та окремих явищ української літератури, часом був надто суворим і несправедливим в оцінці деяких творів Марка Вовчка, І. Франка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка. Засуджуючи сліпе епігонське наслідування Т. Шевченка, іноді й сам висловлював неправильні думки про поета, політичне та естетичне значення якого загалом оцінював високо (“Шевченко, українофіли і соціалізм”, 1879). Висунута М. Драгомановим концепція “поступовості”, еволюційного розвитку української літератури “знизу угору”, ряд інших суперечливих теоретичних засад призводили до обмеженого розуміння тематично-стильового характеру літератури і її призначення.
Проте в останні роки свого життя відмовився від цих теорій і разом із І. Франком багато зробив для популяризації досягнень рідної літератури, утвердження її гідного місця в слов’янських і західноєвропейських літературах. Кращі твори Драгоманова “запевнили йому місце між визначними публіцистами XIX віку” (І. Франко).
Літ.: Михайло Петрович Драгоманов. 1841 – 1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів. Л., 1896; Франко І. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова // Літ. наук, вісн. 1906.
Кн. 8; Луначарський А. Шевченко і Драгоманов // Пам’яті Михайла Драгоманова. X., 1920; Груиіевський М. Михайло Драгоманов і женевський соціалістичний гурток. Відень, 1922; Атанасов П. Михайло Драгоманов і Софіївський університет // Всесвіт.
1962. № 12; Білецький О. І. Шляхи розвитку дожовтневого українського літературознавства // Зібр. праць: У 5 т. К., 1965. Т. 2; Заславський Д., Романченко І. Михайло Драгоманов. К., 1965; Лукеренко В. Л. Світогляд М. П. Драгоманова. К., 1965; Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно – політичному русі Росії та Ураїни (II половина XIX ct.). К., 1971; Новиченко Л. М. Т. Шевченко в соціально-культурній концепції М. Драгоманова // Слово і час.
1990. № 2; Федченко П. М. Михайло Драгоманов. К., 1991; Штрихи до наукового портрета Михайла Драгоманова. К., 1991; Скакун О. Ф. М. П. Драгоманов как политический мислитель.
X., 1993.
П. Федченко
(2 votes, average: 5.00 out of 5)