З російською літературою хлопчик познайомився рано. У довгі зимові вечори вся сім’я збиралася в їдальні. Олександра Леонтіївна в’язала, Леля малював або розфарбовував картинки. Олексій Аполлонович читав уголос. Так семирічний хлопчик познайомився із творами Тургенєва, пізніше – Лева Толстого, Некрасова.
Року через два він і сам почав багато читати – знову Тургенєва, вірша А. К. Толстого, В. А. Жуковського, російські билини. Особливо полюбився Гоголь, “його пишна романтика, його безсмертний гумор, його персонажі, написані генієм
Навчальні заняття при цьому, звичайно, страждали. Інший раз Леля просто
– Він учиться тільки по необхідності. А ідеали його надворі,- скаржився Олексій Аполлонович Олександрі Леонтіївні. – Дуже вже він прихильний киграм.
– Я, тато, пробував,- сконфужено виправдувався син. – Приймуся бадьоро, зроблю завдання, так як оглянуся, що потім німецький, царі всякі, – ну, розпач і візьме, нічого не можу вивчити
Олександра Леонтіївна так пояснювала Лелини безладдя в навчанні: “У нього невміння, як узятися за діло. Ще я зауважувала, що він ніколи відразу не запам’ятає. Йому треба урок повторити разів зо два, три, щоб він знав, а в нього немає посидючості, він хоче все засвоїти відразу, набігом.
Прочитає разів зо два, не поглибившись, йому здається, що він знає, і він цілком заспокоєний, що вивчив урок, а на перевірку виявляється, що все в нього з голови вже вилетіло”.
Деяка частка провини лягала й на Аркадія Івановича – людини гарного, але не дуже досвідченого педагога. Викладання російської мови, наприклад, найчастіше зводилося до диктування прислів’їв, приказок або яких-небудь повчальних – і нерідко примітивних – фраз. А це начитаному, із сильно розвиненим міркуванням хлопчикові було нецікаво, він розпачливий, але нудьгував, чи ледве не засипав з пером вруке.
– Цей так званий “урок російської мови”, – сердито говорив дружині Олексій Аполлоиович, – просте притуплення Лелиних майже вроджених і читанням і тобою розвинених літературних здатностей
Довелося Олександрі Леонтіївні самої займатися із сином російським мовою
Взагалі Олександра Леонтіївна дуже впливала на складний характер сина. Відома дитяча письменниця того часу, вона була й прогресивним по світогляду людиною. І Олексій Аполлонович, і Олександра Леонтіївна критично ставилися до самодержавства, до релігії, до реакційної філософії, до відсталості й бюрократизму влади. Олександра Леонтіївна намагалася вивчати “Капітал” Маркса й роботи Плеханова, писала п’єси, переповнені високими, “програмними” монологами.
Вона навчила сина грамоті, займалася з ним російською мовою, направляла його літературні інтереси. Вона ж підштовхнула Лелю на перший самостійний творчий досвід: їй дуже хотілося, щоб він теж став письменником
“В одну із зим, – мені було років десять, – матінка порадила мені написати оповідання…- згадував А. Н. Толстой. – Багато вечорів я длубався над пригодами хлопчика Степанка… Я нічого не пам’ятаю із цього оповідання, крім фрази, що сніг під місяцем блищав, як брильянтовий. Діамантів я ніколи не бачив, але мені це сподобалося.
Оповідання про Степанка вийшов, мабуть, невдалим, – матінка мене більше не примушувала до Творчості ” (Автобіографія, 1943).
Однак зовнішня байдужість, що виявляла Олександра Леонтіївна до добутків сина, було лише вмілим педагогічним прийомом. “Ти знаєш, – 1 пояснювала вона своє поводження Вострому, – що писання йому дається без праці, і якщо ще захоплюватися цим, то він і зовсім не захоче займатися тим, що сполучено з яким би те не було зусиллям… Він дуже був засмучений, що я віднесла холодно до його нового твору… сказала: “Нічого ще поки не видно, що із цього вийде, подивимося, що буде далі”.
З роками бажання писати в хлопчика підсилювалося, але педагогічний такт не змінював матері. “Я дуже обережно намагаюся звертатися з його творчістю, нічого не говорю, як робити, а тільки критикую або схвалюю,’- повідомляла Олександра Леонтіївна чоловікові через кілька років і пророчо додавала: – Побачиш, його творчість буде сильніше мого, і мені згодом прийде перед ним схилятися, що я й зроблю з великою радістю!”
Леля дуже любив матір, тужив, коли їй траплялося їхати в Петербург, писав їй лист за листом. Ці зовсім ще дитячі по змісту й орфографії листа цікаве як своєрідне свідчення того, що в майбутнього письменника з юного років вироблялися риси, які через багато років були властиві йому як людині й літераторові. От дев’ятирічний хлопчик повідомляє про себе, що він стомився “як чорний дворняжка, коли він утомиться до смерті й висуне мову”.
Однак до пори до часу “просторіччя” Алеши Толстого – він уже довідався історію свого народження й став носити прізвище теперішнього батька – приносило йому чимало неприємностей. “Однолітків, особливо перевесниць, завжди бентежили мої простонародні вираження”, – згадував він пізніше. Не дуже сприяли вони “успіхам” хлопчика й на уроках російської мови. В 1896 році, здавши іспити за третій клас, Алеша став учнем четвертого класу Сизранского реального училища. У реальних училищах того часу фізика, математика, хімія, природознавство, креслення викладалися в більшому обсязі, чим у гімназіях.
Учнів цих училищ готовили для практичної діяльності в торгівлі й промисловості, а крім того, їх допускали до конкурсних іспитів у технічні, інженерні й комерційні інститути (але не університети, оскільки атестата зрілості училище не давало). Через рік батьки перевели Алешу в Самар ское реальне училище
У Самарі хлопчикові “відкрився новий мир” у книгах Майн Рида, Феиимора Купера, Верна. Пре рии, індіанці, слідопити, вершник без голови, борць із работоргівлею, герої науки – ця “здорова роман тику”, що розвиває сміливість і відкриває нові обрії, була особливо потрібна дітям у роки реакції – “сумовиті й бездіяльні роки царювання Олександра III”.
И вже набатним дзенькотом дзвона: “Прокиньтеся, людина бідує, народ роздавлений несправедливістю”- увірвалася в життя Алеши Толстого “маленька людина зі скуйовдженими волоссями й голосом, що розкочується по Вселеної”, – Віктор Гюго
У міській публічній бібліотеці хлопчик брав одну за іншої книги великого французького письменника – “Трудівники моря”, “Собор Паризької богоматері”, “Людина, що сміється”, “Знедолені” – і ковтав їх з жадібністю, із захватом, із захватом, – навіть на вулиці, нічого не зауважуючи навколо, крокуючи в хмарах вапняного пилу
“Змахами кисті, майже схожої на мітлу, він малював портрети гігантів, – схвильовано писав А. Н. Толстой через 40 років у статті “Великий романтик”. – Гнівними змахами мітли він розігнав міщанські будні й захопив мене в невідомий мир Великої Людини
Він наповнив моє хлоп’яче серце палким і мрячним гуманізмом…
Справедливість, Милосердя, Добро, Любов із хрестоматійних понять раптом зробилися речовинними образами, і нехай вони крокували на ходулях!.. Хлоп’ячому серцю вони здавалися живими титанами, і серце вчилося плакати, обурюватися й радуватися в міру більших почуттів”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)