Данте Алігієрі Поезії Перекладач: Михайло Орест Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади – К.: Основи, 1995 До далекої пані
В убранні вісниці, яка багата На розум, поспішай, моя баладо, До пані гарної – і як нерадо Живу я, розкажи їй, о крилата. Скажи: для мене радістю всією
Була її приява янголина; Вінок бажань тоді ці очі мали. Але тепер, в терпкій розлуці з нею, Отьмарює їх острах і кончина,
Гірляндами страждання їх опали. Куди, нещасний, погляд свій зів’ялий Скерую, щоб його обвеселити? Потіх від неї виблагай мені
Канцона з “Vita Nova” Як тільки я, нещасний, спогадаю, Що я ніколи пані Не зрітиму, в душі моїй німотній Громадиться палючий біль без краю
При мислі цій скорботній, I я скажу: “Душе, чому в незнані Краї не йдеш ти? Муки безнастанні В цім світі, що тобі він ненависний,
Лиш страх тобі несуть і самотину”.- Тоді я зву кончину. Як відпочинок любий, благовісний, I тоскно мовлю: “Йди мене забрати!” I заздрю мертвим: уділ їх – багатий.
I кожне полонить моє зітхання Ця туга нездужала, Що смерті прагне завжди і всякчасно.
Летять до неї всі мої бажання Від дня, як пані
Велично сяє в небесах святою Духовною красою, Любові повна, янголів вітає I їх високий дух вкидає в подив: Чар неземний її облагородив.
Чотири сонети з “Vita Nova” В її очах – любові дар багатий, I гарне все, де погляди свої
Вона кладе; від привітань її Трепече кожен в почутті затрати. Він, голову схиливши, мре, пойнятий Вагою вад, і знає: де раї, Там никнуть гнів і гордих дум рої.
Як міг би я їй, пані, почесть дати! Блажен, хто вперше зрить її лице; Тому, хто чує, як вона мовляє,
П’янлива в серці ніжність постає. Яка вона, всміхаючись,- моє Не схопить мислення, і слів немає: Таке нове і красне чудо це.
Коли вона вітається,- скажіте, Чи є шляхетність більша в світі цім? I кожен вітаний стає німим, На неї він не важиться глядіти.
I хвали не перестають бриніти Їй, скромній і благозичливій; всім Вона здається чудом неземним, Яке прийшло в юдолі цій ясніти. I весь її принадний обичaй Породжує у серці чар верховний – Лиш той, хто упивався ним, живе.
I ніби подих з уст її пливе, Без меж солодкий і любові повний, Що в душу йде і каже їй: “Зітхай!” Зрить досконало все своє спасіння, Хто зрить мою межи панями пані;
Вони за знак її благовоління Творцеві мають скласти вдячні дані. Її краса така в своїм світінні, Що заздрощі цим жонам є незнані – Краса їм поруч каже йти в одінні
Любові, вірності і обаяні. Всіх робить скромними її поява, При ній приємність в кожнім проступає, Всім гідності вона дарує шати.
I сіє владний чар її постава: Ніхто її інакше не згадає, Щоб в розкоші любовній не зітхати. Над сферу, що найдальший креслить круг, В моїм поставши серці, йде зітхання;
Любов, вщепивши серцеві пізнання Нове, збудила в нім до горніх рух. I там моє зітхання, повне скрух, Зрить пані; там їй чинять шанування,
Вона сіяє, і її сіяння Чарує і п’янить мандрівний дух. I так про це він тонко серцю мовить, Що я не розумію; тайну ловить, Проте, жадібно серце самітнe.
Рече про ту пречарівну він притчі, I все, о пані дорогі, ясне, Коли ім’я він каже: Беатріче.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)