Данте Аліг’єрі Життя і творчість

Данте Аліг’єрі

(1265-1321)

Життя і творчість

Понад шість століть минуло з того дня, коли прах Данте був укладений в мармуровий саркофаг, встановлений у Равенні в церкві Сан-П’єр-Маджоре, але образ великого поета і його творіння, його “Комедія”, вже найближчим поколінням названа “божественною”, залишаються високими духовними орієнтирами людства. Кожна нова епоха культури, приносячи з собою Інший світогляд, інше знання, інші цінності, незмінно зверталася до творчості Данте як до абсолютного зразка і джерела духовної

наснаги.

Народився Данте в дворянській сім’ї, яка належала до партії гвельфів, однієї з найбільш впливових флорентійських політичних партій. Вона виражала інтереси міської буржуазії й орієнтувалася на папу. Другою впливовою партією була партія гібелінів, яка захищала інтереси феодалів і орієнтувалася на імператора.

Оскільки Флоренція на той чає була найбільш розвинутим і найбагатшим містом роздробленої Італії, то саме тут відбувалась запекла боротьба між буржуазією, що поступово набирала силу, і прибічниками феодального суспільства.

Партія гібелінів була на боці імператора Священної Римської

імперії, якого вже декілька сторіч вибирали з числа німецьких королів. Наприкінці XIII в. флорентійські гвельфи, що остаточно вигнали з міста гібелінів, у свою чергу розкололися на дві партії, “Чорні” і “Білі”: “Білі” відстоювали незалежність комуни від папської курії, а “Чорні” були прихильниками папи. Ніякої керівної ідеї за цим розколом вже не виявилося. Це була сутичка не патріотів і ідеологів, а хижаків і честолюбців.

Данте ясніше, ніж хто-небудь інший, бачив і шляхетність, і ницість політики, усвідомлював і її благу необхідність, і її ганебну неправедність. Ця ясність свідомості накладає на його образ і долю виразний трагічний колорит.

У житті Данте є два лейтмотиви, дві основоположні реальності – політика і література. До певного моменту ніяких зближень, ніяких стиків між ними не виникає: Данте-поет і Данте-громадський діяч – це ніби дві різні людини, не знайомі один з одним.

Данте з молодих років брав участь у політичній боротьбі на боці гвельфів, що вплинуло на формування його активної та діяльної натури. В той же час, навчаючись юриспруденції в Болонському університеті, Данте захоплюється поезією. Особливий вплив на нього здійснює школа “солодкого нового стилю”, засновником якої був викладач літератури Болонського університету Гвідо Гвініцеллі.

Саме його Данте називав своїм учителем і батьком. Лірика школи “солодкого нового стилю” поєднувала в собі досвід провансальської лицарської поезії з її витонченим культом служіння Дамі й традиції сицилійської поезії, насиченої роздумами та філософським спогляданням краси.

Ранні твори Данте (30 віршів, із яких 25 сонетів, 4 канцони і одна станца), об’єднані прозовим текстом, склали збірку під назвою “Нове життя” (Vita nuova). Твори цієї збірки несуть в собі всі елементи “солодкого нового стилю” – філософічність, риторичність, містичну символіку та витонченість форми. Але разом з тим збірка стає і першим здобутком нової Ренесанської літератури – справжнім гімном життю і любові. Данте не тільки знається на поезії, а й, будучи людиною твердого характеру й сильних пристрастей, людиною з розвиненою громадянською свідомістю, стає помітною політичною постаттю. До влади у Флоренції приходять гвельфи, і у 1300 році Данте обирається одним із семи членів колегії пріорів, яка правила міською комуною.

Однак в умовах загострення суспільної боротьби єдність гвельфської партії тривала недовго.

За допомогою папської влади “чорні” гвельфи розгромили “білих” і почали над ними розправу. Будинок Данте зруйнували, а самого його засудили до спалення. Рятуючи життя, Данте у 1302 році покидає Флоренцію, до якої так і не зможе більше повернутись. Перші роки вигнання він живе надією на поразку “чорних”, намагається встановити зв’язки з гібелінами, але, швидко зневірившись в них, проголошує, що віднині він сам “собою творить партію”.

Залишаючись прибічником єдиної Італії, Данте покладає надії на германського імператора Генріха VII, який невдовзі вмирає.

У вигнанні поет повною мірою пізнає, яким “гірким буває чужий хліб і як важко підніматись чужими сходами”.

Флоренція пропонує Данте повернутись до рідного міста за умови виконання принизливого обряду покаяння, від чого Данте рішуче відмовляється. У 1315 році флорентійська сеньйорія знову засуджує його до смертної кари, і Данте назавжди втрачає надію на повернення до Флоренції, але не припиняє своєї суспільно-політичної діяльності за Італію без міжусобних війн і без папської влади.

Не припиняє він і літературної діяльності. У його творчості періоду вигнання з’являються нові риси, зокрема пристрасний дидактизм. Данте виступає як філософ і мислитель, керований бажанням вчити людей, відкривати їм світ істини, сприяти своїми творами моральному поліпшенню світу.

“Божественна комедія”

Якби Данте не написав більш нічого, його ім’я все одно б увійшло навічно в історію світової літератури. І все ж його світова слава пов’язана в першу чергу з останнім твором – поемою “Божественна комедія” (1313-1321). У ній Данте зібрав воєдино увесь досвід розуму й серця, художньо переосмислив основні мотиви й ідеї своїх попередніх творів, щоб сказати своє слово “на користь світу, де добро гониме”. Мета поеми, як зазначав сам поет, “вирвати тих, хто живе в цьому житті, зі стану мізерії і привести їх до стану блаженства”.

Данте назвав свій твір “Комедією”, пояснюючи, що так позначається, згідно з нормами середньовічної поетики, будь-який твір середнього стилю зі страхітливим початком і щасливим кінцем, написаний народною мовою. “Божественною комедією” дантівську поему назвав Джованні Боккаччо, автор “Декамерону” і перший біограф Данте, в своїй книзі “Життя Данте”, виражаючи своє захоплення художньою досконалістю форми й багатством змісту твору.

Поема складається з трьох частин: “Пекло”, “Чистилище” і “Рай”. Кожна частина (кантика) у свою чергу має 33 пісні, до яких додається вступ, і поема, таким чином, налічує 100 пісень. Форма вірша поеми також визначається числом 3. Дайте тут канонізує форму терцини, взявши її за основу архітектоніки “Божественної комедії”. Така структура, з одного боку, повторює християнську модель політичного світу, який поділяється на три сфери – пекло – чистилище – рай, а з другого – підкоряється містичній символіці числа 3.

Композиційна ж структура якнайкраще відповідає задумові поеми: через поширене в релігійній літературі середньовіччя видіння – мандрівку в загробному світі – зобразити шлях людини до морального удосконалення. Данте тут спирається не тільки на релігійну літературу, але й на досвід Гомера, який відправив Одіссея в царство мертвих, і на найбільш авторитетний для нього приклад Вергілія, у якого Еней також сходить в Тартар, щоб побачитися зі своїм батьком.

У той же час Данте йде значно далі від своїх попередників. Найважливішою художньою особливістю його твору є те, що мандрівником по потойбічному світу стає сам поет. Саме він “на півшляху свого земного світу” (тобто десь у тридцяти п’ятирічному віці), заплутавшись у життєвих незгодах, які він порівнює з похмурим, суворим і диким лісом, населеним лютими хижаками, шукає порятунку. На допомогу Данте приходить його улюблений поет Вергілій.

Він стає провідником Данте і веде його за собою через пекло і чистилище, щоб далі передати його улюбленій Беатріче, в осяяному супроводі якої Данте підноситься в рай.

Символіка “Божественної комедії”

Характерною рисою поеми є надзвичайна смислова насиченість. Майже кожний образ в ній має кілька значень. Прямий, безпосередній сенс, за яким криється алегоричний, а той у свою чергу може бути або суто алегоричним, або моральним, або аналогічним (духовним). Так, хижаки, що переходили дорогу Данте в дикому лісі, це звичайні пантера, вовчиця і лев.

В алегоричному ж сенсі пантера означає хитрість, облуду, а також і олігархію; лев – погорду, насильство, а також тиранію; вовчиця – користолюбство, а також мирську владу римської церкви. У той же час усі вони є символами страху, збентеження, розгубленості перед якимись ворожими силами.

В алегоричному плані Данте є втіленням душі, Вергілій – розуму, Беатріче – найвищої мудрості. Пекло – це символ зла, рай – любові, добра й доброчесності, чистилище – перехід від одного стану до другого, вищого, а сама подорож по загробному світу означає шлях до спасіння.

Поєднання в поемі суто середньовічної картини світу з її усталеним уявленням про загробне життя і спокутування земних гріхів з надзвичайно відвертим, пристрасним і емоційно забарвленим ставленням поета до змальованих ним образів і подій підносить її на рівень геніального новаторського твору. Являючи собою грандіозний синтез середньовічної культури, “Божественна комедія” одночасно несе в собі могутній подих нової культури, нового типу мислення, що провіщає гуманістичну епоху Ренесансу.

Особа суспільно активна, Данте не задовольняється абстрактним моралізуванням: він переносить у потойбічний світ своїх сучасників і попередників, з їхніми радощами й переживаннями, з їхніми політичними уподобаннями, з їхніми діями і вчинками, – і творить над ними суворий і невблаганний суд з позиції мудреця-гуманіста. Він виступає як всебічно освічена людина, що дозволяє йому бути політиком, богословом, моралістом, філософом, істориком, фізіологом, психологом і астрономом. За словами найкращого російського перекладача поеми Данте М. Л. Лозинського, “Божественна комедія” – це книга про Всесвіт і такою ж мірою книга про самого поета, яка назавжди залишиться у віках як вічно живий взірець геніального творіння.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Данте Аліг’єрі Життя і творчість