Н. В. Гоголь, М. Е. Салтиков-Щедрін, А. П. Чехов належать до числа видающихся росіян письменників, що зображують життя дворянства, і виділяються беспощадностью заперечення того соціального зла, що було породжено в Росії господством поміщиків. У своїх геніальних добутках вони з неперевершеної остротою викривали пагубне, розбещующее вплив власності й паразитизму на людський характер, показали незбежность морального й фізичного руйнування паразитичної особистості. Н. В. Гоголь належить до числа величайших росіян класиків.
Вершиною творчества
У поемі знайшли своє втілення всієї грані його таланта: глубочайший реалізм, народності, ліричне одушевление й нескінченний гумор, переходящий у грізний, караючий сміх. В “Мертвих душах” Гоголь знову звертається до одний з основних своїх тем – про російський помещичьем класі, про російське дворянство як пануючому стані. Картина дикого, грубо-неосвіченого, туп-біссмисленного поміщицького царства, картина глибокого розкладання
Особливе місце серед персонажів произведення займає Чичиков.
У ньому досить своєрідно, однобоко, у своїх отрицательних сторонах, у специфічному буржуазном авантюризмі виявилися нові тенденции розвитку російського життя. Недарма цього нового героя росіянці дійсности Гоголь називає не тільки “хазяїном”, “набувачем”, але й затаврував його именьому “негідника”. У Чичикове тонко обрисован новий характер – хижака-приобретателя, що розвив у собі здатність хитро пристосовуватися до людей і обстоятельствам, що навчився підкоряти моральні принципи матеріальним інтересам.
Гнівале засуджуючи феодальне дворянство, Гоголота, створюючи образ Чичикова, викривав і буржуазне хижацтво.
По “крайньому розумінню й щирому, гарячому убеждению” В. Г. Бєлінського, “Мертві душі” коштують над усе, що було і є в російській літературі…” Поема була вершиною не тільки творчості Гоголя, але й найбільш великим добутком реалізму першої половини XIX століття, воно зробила визначающее вплив на всю наступну російську літературу й мистецтво, що розвиваються під прапором реалізму. М. Е. Сапликов-Щедрін зобразив у своєму романі “Добродії Головлеви” “мертвие душі” на більше пізній стадії їх исторического розкладання і як революционний демократ-просвітитель заперечував їх з висоти нових суспільних ідеалів.
Розкладання поміщицького класу Салти ков-щедрін представив у формі історії морального спідлення й вимирання однего сімейства землевласників-експлуататоров. Розпад зв’язків в області сімейно-родинних відносин, де начебто б навіть від порочної особистості природно очікувати прояв людяності, сатирик обирає в якості одного із самих переконливих свідчень морального падіння й історичної приреченості паразитичного класу. Головлевщина – це саморозклад життя, заснованої на паразитизмі, на угнетении людини людиною.
Від глави до глави малює Салтиков-Щедрін картини тиранії, моральних каліцтв, здичавіння, що випливають одна за інший смертей, все більшого погружения головлевщини присмерком.
І на последней сторінці: ніч, у будинку ні малейшего шереху, надворі березнева мокра заметіль, у дороги – закоцюблий труп головлевского владики Иудушки, “останнього представника виморочного роду”. Порфирій Головлев, прозваний у сім’ї ще з дитинства Иудушкой, – головний герой романа. Риси безсердечної корисливості розвилися в ньому до граничного виражения.
Його моральне одеревіння було так велике, що він без найменшого содрогания прирікав на загибель по черзі кожного зі своїх синів – Володимира, Петра й позашлюбного сина Володьку. У катеГореї людей-хижаків Иудушка представляє найбільш огидний різновид, будучи хижаком-лицеміром. Його вожділения й “кровопийственние” махінації завжди глибоко заховані, замасковані солоденьким марнослів’ям і вираженням зовнішньої відданості й шанобливості до тих, кого він намітив у якості своєї очередной жертви Це повне уособлення незначності тримає в страху навколишніх, панує над ними, перемагає їх і несет їм загибель.
Незначність здобуває значення страшної, гнітючої сили й происходить це тому, що воно опирається на крепостническую мораль, на закон і релігію.
Попирание Иудушкой всіх норм людяности несло йому відплата, неминуче вело до все більшого руйнування особистості. У своїй деградації він пройшов три стадії морального розпаду: запій празднословия, запій марнодумства й п’яний запій, що завершив ганебне існування “кровопивца”. Образ Иудушки Головлева – символ соціального й морального розпаду дворянства.
Новела А. П. Чехова “Ионич” продолжает і поглиблює тему внутрішнього перепикдения, опошлення інтелігента в обивательской середовищу, що засмоктує, що губить людини. Чехів доводить, що розумна, освічена людина може опошлитися, морально згаснути не тільки якщо в його житті немає справи, праці, мети, але й у тому випадку, якщо ця праця, справа спрямовані до досягнення низинної мети – особистого збагачення. Чехів показує, як атмосфера російського життя заглушає все вдача ственно-гарне й здорове в людині.
Обстановка, що із самого початку окружает доктори Старцева в місті С., мало сприятлива для розвитку молодого человека.
Лихо й одночасно вина Старцева, майбутнього Ионича, полягала в тім, що він перестав внутрішньо сопротивляться, виявився занадто сприйнятливим і податливим до навколишньої вульгарності Разом зі збіднінням душі Старцева исчезают усякі зв’язки із красою, музикою, природою. Улюбленим його заняттям становится перераховування грошей по вечорах. Він байдужий до всім навколишньої й до самого себе.
Наприкінці новели перед нами теперішній користолюбець, якого “жадібність здолала”. Перед нами лікар, що втратив свою головну якість – людинолюбство. В остаточному підсумку життя обертається нещадною стороною й для самого Ионича.
Так, він багатий, у нього “є маєток і два будинки в місті”, але він самотній, “живется йому нудно, нічого його не інтересует”. І саме головне – він втрачає пам’ять про минуле, забуває свою любов, котораю “була його єдиною радістю й, імовірно, останньої”. Ионич відрікся від своєї справи й своєї любові, втратив внутреннюю культуру, інтелігентність Перед нами нещадно суворе оповідання про людину, що перестав сопротивляться навколишньому середовищу й перестав бути особистістю. Так протягом історії росіянці літіратури XIX століття кращими письменниками критического реалізму, чия творчість стала класикою, гостро й нещадно разоблачалось суспільство, що породжує чичкових, иудушек і ионичей, зображувалося положение класу, що отжили своє століття, і разом з тим – підступна зброя, до якого прибігають взагалі паразитичні шари прощества в боротьбі за збереження своїх прерогатив, за зміцнення свого похитнувшишегося положення вобществе.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)