(1886 – 1951)
БРОХ, Герман (Broch, Hermann, – 01.11.1886, Відень – 30.05.1951, Нью-Гейвен, штат Коннектікут, США) – австрійський письменник.
Брох народився в заможній родині віденських євреїв. Його батько, Йозеф Брох, був текстильним фабрикантом і пишався тим, що зумів самотужки пробитися нагору. Герман був старшим сином і головним спадкоємцем. Саме тому освіта майбутнього письменника мала, так би мовити, суто утилітарне спрямування – у 1907 р. Брох здобув диплом інженера і почав працювати на родинній текстильній фабриці в Теєсдорфі.
Він виявився
Утім, попри бізнесово-інженерні справи, Брох знаходив час і для розширення кола своїх гуманітарних інтересів: невдовзі після першого одруження (в 1911 р.) він почав відвідувати лекції з філософії, психології, фізики у Віденському університеті. А ще раніше, у 1909 p., Брох написав розділ для колективного роману дев’яти авторів – цей опус побачив світ під назвою “Соня, або Понад наші сили”,.
Особливу роль у його житті
Брох закохався в цю жінку, мріяв одружитися з нею, і для цього у 1923 р. навіть розлучився з першою дружиною. І хоча ця романтична історія, врешті-решт, закінчилася нічим, проте саме завдяки підтримці Еа фон Аллеш молодий фабрикант утвердився в своїх намірах повністю зосередитися на літературній творчості.
Отож у 1927 р. Герман Брох, всупереч волі матері і молодшого брата, продав сімейні фабрики і з великим завзяттям кинувся у вир інтелектуальної діяльності. Упродовж 1927-1930 pp. він студіював математику, філософію і психологію у Віденському університеті. Тут Брох отримав можливість спілкуватися з філософами та логіками, котрі належали до надзвичайно впливового у науковому світі Віденського гуртка (М. Шлік, Р. Карнап, О. Нойрат, Ф. Вайсман та ін.). Ці вчені (їх також називають логічними позитивістами), розвиваючи ідеї Е. Маха, послідовно виступали проти метафізики як застарілої попередниці наукового розуміння світу, вимагаючи розглянути всі існуючі знання з позицій критичного аналізу і дотримання принципу верифікації. Інструментом такого аналізу був для них апарат математичної логіки, а моделлю “очищеного” від метафізики знання – модель логічно строгої мови, запропонована Л. Вітгенштейном у його “Логіко-філософському трактаті”.
Брох, зі свого боку, вважав, що завданням літератури є аналіз тих проблем, які не можуть бути розв’язані за допомогою точних наук.
У 1931-1932 pp. Брох опублікував трилогію “Сомнамбули” (“Die Schlafwandler”), до якої увійшли романи “1888. Пасете, або Романтика”(“1888 – Passenow; oder Die Romantik”, 1931), “1903. Еш, або Анархія” (” 1903 – Esch; oder Die Anarchie”, 1931) та “1918. Хугенау, або Діловитість”(“1918 – Huguenau, oderDie Sachlichkeit”, 1932).
Трилогія набула певного розголосу передусім у вузькому колі інтелектуалів, занепокоєних поглибленням кризи західної культури. До певної міри “Сомнамбули “стали художнім втіленням поглядів Броха на розвиток суспільства, у яких було чимало спільного з шпенглеріанською концепцією історії як постійного циклічного процесу руйнування старих і формування нових систем цінностей.
Центральною темою трилогії є змалювання епохи лихоліття і поступового руйнування духовних цінностей у Німеччині упродовж 1888-1918 pp. Автор поділив цей період на три етапи, між якими хронологічно пролягає п’ятнадцять років. Кожен з цих етапів увиразнюється в долі одного з трьох протагоністів трилогії: Йоахіма фон Пасенова, Августа Еша і Вільгельма Хугенау. Вони живуть у різних не тільки часових, а й соціальних вимірах, а тому аж до заключної частини між собою не стикаються. Кожен з них намагається по-своєму осягнути і реалізувати смисл власного життя.
Сам Брох так коментував задум своєї трилогії: “В межах романтичного періоду першої частини герой, Пасенов, порушує проблему, хоча й не надто артикульовано, проте свідомо, і намагається вирішити її в дусі панівних фікцій (релігія, еротика і деяке етично-естетичне ставлення до життя). У героя другої частини, Еша, анархістська позиція людини між двома періодами. Зовні комерціалізувавшись і пристосувавшись до стилю життя, який диктує новочасна епоха діловитості, він внутрішньо все ще поділяє традиційні ціннісні настанови.
Питання про смисл життя, яке непокоїть його аж ніяк не усвідомлено, а, радше, приховано і невиразно, вирішується все-таки в дусі старих схем… У третій частині все знову стає однозначним: герой, Хугенау, вже не має майже нічого спільного з ціннісною традицією…”
На думку більшості критиків, серед створених Брохом персонажів-“сомнамбул” особливо яскравим і багатогранним є саме образ Хугенау. Герой останнього роману трилогії є уособленням останньої стадії руйнування системи традиційних цінностей, зразком тієї диявольсько-механістичної “діловитості” і “комерційної моралі”, що постали на грунті зневаження всіх колишніх уявлень, вірувань, ідеалів. Колишній комівояжер Хугенау сповідує лише ту відносну г опри наполегливе прагнення стати абсолютною) цінність, яку Брох означив формулою “діло с діло”. Ніщо не зупинить його на шляху до соціального і фінансового процвітання – керуючись власними інтересами і безпомильним інстинктом самозбереження, Хугенау дезертирує з фронту; відтак, вдаючись до шахрайських методів, він за сміховинно низьку ціну купує популярну газету, редактором і власником якої був Август Еш, протагоніст другої частини трилогії. А коли Німеччина опинилася у полоні революційного хаосу, Хугенау, насолоджуючись власною безкарністю, убив Еша і згвалтував його дружину.
Все це, однак, не завадило йому стати – шанованим бізнесменом…
Окремо варто сказати про особливості стилю романів Броха. Їхня композиційна структура є досить вільною – це особливо характерно для третьої частини трилогії, текст якої пересипаний фрагментами написаного Брохом філософського трактату “Розпад цінностей” і, згідно з авторскою концепцією симультанності, одночасно об’єднує кілька самостійних життєвих історій. У своїх творах письменник прагнув досягти всеосяжності, універсальності зображення дійсності, а центральним у його світоглядній парадигмі було поняття тотальності. Він, зокрема, вважав, що “мистецтво, неспроможне відтворити тотальність світу, не є мистецтвом”.
Крім того, Брох належав до кола інтелектуалів, які поділяли шпенглеріанське переконання про занепад західної цивілізації. Одним із найжалюгідніших періодів у історії людства було для нього XIX століття. Брох, зокрема, вважав, що Ш. Бодлер та Р. Вагнер (ці, за визначенням письменника, “немузичний геній музики і непоетичний геній поезії”) проторували шлях до безпрецедентної сваволі й анархії XX століття.
Критики нерідко називають Броха “німецьким Джойсом”, і для такої дефініції існують певні підстави. Зокрема, ім’я ірландського письменника нерідко згадується в есеїстиці Броха, який надзвичайно високо цінував Джойсів роман “Улісс”. Крім того, перу Броха належить книга “Джеймс Джойс і сучасність” (“James Joyce und die Gegenwart”, 1936), у якій він, аналізуючи творчість автора “Улісса”, водночас висловлює власні міркування про жанрові та художні особливості новітнього роману.
Починаючи з середини 30-х років, Брох працював над твором, якому давав різні попередні назви, але зазвичай іменував “Гірським романом” (“Der Bergroman”), і продовжував цю роботу до самої смерті. “Гірський роман” – це передусім твір про масову психологію. Дія його відбувається у маленькому тірольському селі, мешканці якого одурманені демагогічними обіцянками і, зрештою, навіть беруть участь у ритуальному вбивстві молодої дівчини.
Активізація тоталітарних режимів у Європі змусила Броха на певний час припинити літературну творчість. Протягом 1937-38 pp. він працював над резолюцією для тодішньої Ліги націй, у якій йшлося про те, що міжнародна боротьба за дотримання прав людини може зупинити поширення фашизму. Свою точку зору на колективні психологічні джерела нацизму Броха згодом виклав у грунтовній праці “Психологія мас” (“Massen psychologie”, 1951), над якою він працював під час Другої світової війни.
13 березня 1938 року під час гітлерівської анексії Австрії Броха заарештувало гестапо. Протягом трьох тижнів письменник очікував смерті у в’язниці Альтаусзеє. Тут він написав кілька елегій, які згодом стали осердям роману “Смерть Вергілія”. Невдовзі, завдяки втручанню міжнародної громадськості і допомозі Дж. Джойса, Т. Манна та інших письменників, Брох отримав дозвіл емігрувати з окупованої Австрії.
Спочатку він переїхав у Лондон, а восени 1938 р. вирушив до США.
Вершинним досягненням Броха став роман “Смерть Вергілія” (“Der Tod des Vergil”, 1945). У цій книзі письменник найповніше реалізував принципи “поліісторичного роману”, тієї “загальної форми всіх засобів поетичного вираження”, про яку він розмірковував у своєму есе про творчість Джойса. Дія роману Броха охоплює останні вісімнадцять годин життя Вергілія, протягом яких смертельно хворий поет розмірковує про минуле, бореться з болісним кашлем, марить, а згодом, прийшовши до тями, розмовляє зі своїми друзями, з лікарем, який прийшов оглянути його і підготувати до бесіди з Октавіаном Августом.
Зрештою, саме після тривалої і нелегкої розмови з імператором Вергілій диктує заповіт, а тоді його свідомість поступово згасає у передсмертному маренні.
Роман складається з чотирьох частин, що відповідають чотирьом стихіям, з яких, за уявленнями давніх філософів, складається Всесвіт. Вони так і називаються: “Вода – Прибуття”, “Вогонь – Сходження”, “Земля – Очікування”, “Ефір – Знову на батьківщині”. Символіка, закладена у кожну з частин твору, суголосна зі змістом розповіді.
У першому розділі йдеться про прибуття в Брундизій кораблів римського імператора Октавіана Августа, який повертається з Греції. На борту одного з кораблів лежить хворий Вергілій, якого на ношах переносять до місцевої імператорської резиденції. Друга частина описує нічні роздуми і марення поета, який не може заснути на смертному ложі; третя – насичений відвідинами і розмовами останній день Вергілія; четверта – передсмертні видіння головного героя.
Можливо, найяскравішим епізодом роману Броха є розмова Вергілія з імператором. Трохи раніше, спілкуючись зі своїми друзями Плотієм і Луцієм, поет зізнався, що хоче спалити рукопис щойно завершеної ним “Енеїди”. Про Вергіліїв намір дізнається імператор, який приходить до хворого, сподіваючись врятувати “Енеїду”, отримавши її в подарунок від автора з відповідною присвятою. Вергілій для Августа – передусім співець “римського духу”.
Натомість сам поет, переосмислюючи своє життя, відчуває наближення розпаду цінностей, які він утверджував усією своєю творчістю, і приходить до гіркого висновку: “Намагався прославити, а не просто зобразити, якраз у цьому й полягала помилка…” Власне, саме тому належить спалити “Енеїду”: адже мистецтво покликане прагнути до істини, краса для нього – аж ніяк не самоціль, і монументальна велич Вергілієвої поеми перешкоджатиме неупередженим нащадкам прямувати шляхом істини…
В останні роки життя Брох активно співпрацював з розташованим у Нью-Гейвені Йєльським університетом, а в 1949 р. одержав дослідницьку стипендію від Сейбрук-коледжу. У цей період письменник напружено (по 17-18 годин на добу) працював, відчуваючи постійний страх, що не встигне здійснити всіх своїх задумів. До власної творчості Брох ставився без властивого багатьом літераторам позерства: у листі до Г. Арендт він, зокрема, писав: “Самоствердження не має нічого спільного із зовнішнім успіхом (хоч як би не було приємно… мати трішечки більше грошей), навпаки, успіх змушує мене сумніватися у вагомості моєї праці: смисл праці, єдиний смисл полягає в автономному самоствердженні”.
Письменник помер від серцевого нападу напередодні повернення до Європи, про яке давно мріяв. Є свідчення про те, що перед смертю Брох, який замолоду перейшов з іудаїзму в католицизм, мав намір повернутися у віру своїх предків.
Г. Безкоровайний
(1 votes, average: 5.00 out of 5)