(Триптих)
І. Недожата нива
В серпні не брали ми в руки серпи, Бо руки тримали зброю, Бо наші достиглі пшеничні степи Були тоді полем бою.
Нива – по колосу ходять зайці! Місяць над степом стоїть в караулі. З боку одного – наші бійці, З другого ворог – на відстані кулі.
Нібито тихо. Тривожний ландшафт. Білі хати почорніли від туги. І не змогла гречкосійна душа Стерпіть над хлібом наруги.
Вийшов солдат – Степові сват – В ніч із траншеї-яруги.
Поповзом ниву розтерзану жав, Праці віддавши душу і тіло, Місяця серп йому помагав,
Бачить пришелець, щось тут не те, І не збагнути йому, що за диво: Звечора поле було золоте, Нині ж простерлася вижата нива.
Бачить снопи, як бійці, на стерні, Все те пече його, злостить і муля. Він ще не знає, що в цій стороні Кожна зернинка – фашистові куля.
Бою розкручувалась круговерть, Мов розтривожений улій. Полем ходила солдатова смерть, Так недалеко, на відстані кулі.
Стало на світі більше вдовиць… Хлібові трудно служивши і чесно, Воїн лежав між снопів горілиць, Стягнутий ременем, як перевеслом.
І пропливли над солдатом віки. Діти… колгоспи його й комнезами…
…Хвилі пшеничні біжать вдалину На тому ж таки на вічнім лану. Внучка мені, як маленька царівна: – Що це ти, діду, усе про війну, А про казкове коли, про чарівне?
І, примруживши очко, Намагається глянуть на сонце крізь бублика рум’яного. – Постривай, дочко. Спершу могилку солдатську доглянемо.
ІІ. Нетиповий випадок на майдані
Де сніг устелив рівність асфальту – “Футбол” світового масштабу: Хлопчики пороздягали пальта, Підгилюють хліб. Шайбу!
От футболістики, от молодці! Ось-ось заженуть його у ворота. Не сіячі поки що вони, не женці.
Очі горять, пара – з рота.
Поряд чимало народу снує, Кожен спішить, до “матчу” байдужий. Підгилюють хліб, як серце моє, Хлопчики спритні і дужі.
Булка – п’ятак, майже – за так! – Пас! – вимагає червонощокий хлоп’як. Шайбу!
Шайбу!
…Аж тут принесло на майдан бабу. Підкотився хліб старій до ніг, Шукаючи захисту, ліг. Нагнулась, взяла його в руки, А до хлоп’ят навіть не забалакала.
Обтерла булку від снігу й грязюки І – заплакала.
ІІІ. Кутя
Як мовиться, ми для початку З’ясуєм справу до пуття, Аби ти відало, внучатко, Що то за штука є кутя.
Траплялося, у нашій хаті Вона бувала раз на рік, Коли хурделиці хвостаті Засніжують гарячий тік,
Коли телятко біля печі У черепочок виграє, І в кушілі у нас, до речі, Зароблена пшениця є,
Коли довкола новорічне, І скоро прийде коляда, І Дід Мороз з мішком заплічним До нас у шибу загляда,
І справ у тебе небагато, Багато снігу й мало дня, І за соломою до хати Мороз овечок заганя,
Коли каганчик тьмяно сліпа І муркотить, угрівшись, кіт, Коли іще не знають грипу, А думають, що то пристріт…
Тоді так хочеться, – до млості, До крику, самозабуття, – Так хочеться, аж ломить кості, Отого свята, що – кутя.
Тоді уже й заплакать можна: Куті! Узвару! – ти ж дитя. І бабця відповість тривожна: А мо’, взяли б моє життя?.
Все ж варить зерна, долю кличе, Бо в неї істина проста: Зварившись, зерна більші вдвічі, То й щедрість ниви вироста.
Бо нива хлібна те узнає – І нас обійде недорід. Було колись у нашім краї, У тім степу, де жив твій дід…
Анумо, дівчинко, Аннусе, За дідові плачі оті Давай попросимо бабусю, Аби зварила нам куті!.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)