Один з видатних французьких письменників XІX століття Анрі Бейль творив під псевдонімом Фредеріка Стендаля (Стендаль – назва німецького міста, у якому народився відомий німецький мистецтвознавець XVІІІ століття Вінкельман). Стендаль народився 23 січня 1783 року в Греноблі, у родині багатого адвоката. Його дід, лікар і громадський діяч, захоплювався ідеями Просвітництва й був шанувальником Вольтера. Але з початком революції в родині погляди дуже змінилися, батько Стендаля змушений був навіть ховатися.
Мати хлопчика рано померла, і сім’я
Прихильність до революційних ідеалів він зберіг на все життя. Жоден із французьких письменників XІX століття не відстоював ці ідеали
Тоді ж почалися приготування до походу в Італію. У 1800 році сімнадцятилітній Стендаль вступив в армію Наполеона. Він прослужив у ній понад два роки, а потім подав у відставку й 1802 року повернувся до Парижа з прихованим наміром стати письменником. Стендаль був прихильником, ідеалізації Наполеона, що відбилося і в його творчості.
Але його ставлення до Наполеона, особливо після захоплення останнім престолу Франції і перетворення на імператора, було, проте, досить критичним. Деякі зауваження Стендаля свідчать про те, як добре він розумів деспотичні й узурпаторські прагнення Наполеона і яку погрозу він вбачав у ньому для справжнього духу революції. Стендаль брав участь у поході Наполеона в Росію в 1812 році. був у Москві, Смоленську, Могильові, зазнав жахи зимового відступу французької армії з Росії? Враження про Росію були надзвичайно сильні.
Він бачив героїзм російського народу, який захищав свою батьківщину, бачив також і жорстоку сваволю самодержавства. Після падіння Наполеона й повернення Бурбонів у Францію Стендаль їде до Італії, лише наїздами буваючи на батьківщині. Стендаль полюбив Італію; ця країна відіграла чималу роль у формуванні поглядів письменника.
Його приваблювало інтенсивне громадське життя Італії. У 1821 році вибуваються повстання карбонаріїв у ряді міст (Неаполь, Турін). Співчуття Стендаля цьому рухові дало підставу урядові звинуватити його в приналежності до повсталих і запропонувати терміново залишити австрійські володіння північної Італії. Перебування в Італії залишило глибокий слід у творчості Стендаля. Він із захопленням вивчав італійське мистецтво, живопис, музику.
Ця країна надихнула його на цілу низку творів. Це робота з історії мистецтва “Історія живопису в Італії”, “Прогулянки по Риму”, новели “Італійські хроніки”. Нарешті, Італія дала йому сюжет одного з найбільших його романів “Пармська обитель”. Перебування у Франції, де правили ненависні Стендалю Бурбони, стає для нього нестерпним.
Це ставлення письменника до реакції і режиму Реставрації знайшло своє вираження в його кращих романах. У 1830 році Стендаль одержав від короля Луї І Пилипа призначення в Трієст консулом, але його не затвердили, як “неблагонадійного”, у Трієсті. Стендаль стає консулом у папських володіннях у Чівіта Веккія.
Його смілива, незалежна думка, співчуття революції і якобінцям, атеїзм, його сповнені бойового протесту твори робили однаково тяжким його перебування як в Італії, так і в себе на батьківщині. Стендаль почував себе хворим, проте досить часто їздив-з Чівіта-Веккії до Рима. У 1841 році з ним стався перший апоплексичний удар. Йому дали відпустку, і восени він знову приїхав до Парижа, маючи намір пробути там усього кілька днів. І несподіванно його звалив другий удар. Після смерті письменника навколо його імені критики створили “змову мовчання”.
Першим, хто заговорив про нього і змусив звернути увагу на Стендаля, був Бальзак. Називаючи Стендаля чудовим художником, Бальзак стверджував, що зрозуміти його можуть тільки найбільш піднесені уми суспільства. Творчість Стендаля належить до першого етапу в розвитку французького критичного реалізму. Стендаль вносить у літературу бойовий дух і героїчні традиції нещодавньої революції. Зв’язок його з просвітителями можна спостерігати як у творчості, так і в його філософії й естетиці.
У своєму розумінні мистецтва й ролі художника Стендаль йде далі від просвітителів і стверджує, що мистецтво за своєю природою соціальне, воно служить суспільним цілям. Це положення Стендаль перетворює на бойову зброю проти мистецтва свого часу, насамперед проти класицизму. Його мистецтвознавчі роботи були гостро публіцистичні. Однією з головних його робіт з літератури є “Расин і Шекспір” (1825).
Стендаль підкреслює, що художник тільки тоді виконує своє призначення, коли він веде за собою суспільство. Якщо художники діють поодинці, не пов’язані з масою, вони тоді – ніщо. Естетичні положення просвітителів Стендаль розвиває в нових історичних умовах – після Французької революції 1789- 1794 років, у період революції, що знову назрівала, 1830 року. Через усі твори проходить думка про важливість історичних зрушень, які неминуче відбиваються в мистецтві. Усі його статті з мистецтва перейняті почуттям нового.
З кожною новою історичною епохою змінюється поняття краси, говорить Стендаль. Те, що здавалося гарним людям XVІІ століття, вже не може здаватися гарним тим, хто пережив революцію 1789 року. Змінюється також і історична роль письменника.
Цінність письменника, переконаний Стендаль, визначається не тим, як добре він вивчив класиків, мистецтво минулого, а тим, якою мірою він брав участь у революційних подіях, в суспільному житті свого часу. Головну помилку класицистів Стендаль вбачає в тому, що вони хочуть зберегти те мистецтво, що склалося ще задовго до революції. Новим напрямком він вважає романтизм – як нове мистецтво, що веде боротьбу з усім відсталим, відживаючим. Ще одне важливе положення: мистецтво повинне бути правдивим.
У романі “Червоне і чорне” він характеризує роман як “дзеркало, яке проносять по великій дорозі”. Якщо дорога брудна, якщо на ній є калюжа, це неминуче відіб’ється в цьому дзеркалі, і дарма було б обвинувачувати дзеркало в тім, що воно підбиває точно; треба обвинувачувати дорогу, або, вірніше, доглядача дороги, в тім, що він погано порядкує на ній”. Нарешті, остання теза – це необхідність учитися в Шекспіра. Стендаль пише, що романтики ніколи не радять прямо наслідувати драми Шекспіра.
Цій великій людині необхідно наслідувати в манері вивчати світ, серед якого ми живемо, бо він дає своїм сучасникам саме той жанр трагедії, що їм потрібен. Таким чином, у своїх естетичних поглядах Стендаль є учнем і продовжувачем просвітителів. їхнє вчення він розвиває за нових історичних умов, що накладає різкий відбиток на його погляди й образи, надаючи їм нової якості. Усі вимоги до мистецтва він ставить у залежність від завдань, що їх висуває революція.
Зв’язок Стендаля з просвітителями можна простежити і в галузі філософії – він був учнем просвітителів-матеріалістів Дідро, Гельвеція, Кабаніса. Особливе місце у філософських поглядах Стендаля посідає питання про людину. Подібно до просвітителів, Стендаль твердить, що людина повинна гармонійно розвивати всі закладені в ній здібності й сили і спрямовувати їх на благо батьківщини, рідного краю, суспільства. Здатність до великого почуття, до героїзму – ось якості, що визначають повноцінну особистість. Виняткове місце в його філософії і творчості посідає проблема пристрасті.
У розумінні Стендаля пристрасть ніколи не суперечить розумові, а перебуває під його контролем. Герої романів Стендаля нерідко виступають такими ж раціоналістами у своїй любові: Жюльєн Сорель, Фабриціо, Сансеверіна, навіть охоплені сильною пристрастю, завжди здатні оцінити своє почуття, свої вчинки, підкоряючи їх розуму. Отже, в літературу XІX століття Стендаль вносить бойовий дух століття і революції, віру в розум, у гармонійну особистість, культ сильних пристрастей. Але відстоюючи ідеали революції, він змушений вдавати, що ці священні для нього ідеали далекі від сучасності, у якій тріумфує проза буржуазного життя.
Героїчне стає непотрібним у практиці буржуазних відносин, там, де панує безнадійна тупість, гонитва за наживою, кар’єризм. У цих умовах людині сильних пристрастей, яка жадає героїчного, немає місця, вона неминуче вступає в протиріччя з буржуазною дійсністю, цьому й полягає трагедія головних героїв Стендаля. У 20-х ро-ах Стендаль пише чудову новелу “Ваніна Ваніні”, що ввійшла пізніше в “Італійські хроніки”.
У ній розкривається епізод з історії революційно-демократичного руху карбонаріїв в Італії. “Червоне і чорне”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)