Паратов Сергій Сергійович – “блискучий пан, із судохозяев, років за 30”. Незважаючи на вироблене враження, П. насправді персонаж набагато більше примітивний, чим Лариса й Карандишев. Цей герой тісно пов’язаний з типом шикарних марнотратників життя, красенів чоловіків, бар, що виявляються у фіналі шукачами приданого, претендентами на руки богатих купчих, чиє жагуче серце й прихильність кладе кінець їхнім життєвим пошукам (Дульчин, Окоемов). Риси П. , які захоплюють Ларису, не представляють цінності у світі Островського В “шикарности”,
Відрізняються вони від героя типу Карандишева тим, що саме в цій позі вони почувають себе найбільше зручно, маска стала для них другою натурою.
При цьому в П. легко сполучається панська ірраціональність (здатність смітити грошима, витівки зі стріляниною в улюблену жінку й т. д. ) і простій, непривабливий розрахунок. Однак уміння театралізувати, зробити ефектний і загадковим будь-який свій учинок, засноване на дуже точному відчутті того “амплуа” багатого й фатального
Для П. у цей момент важливо тільки як можна еффектнее виглядати, зберегти маску.
Роблячи непривабливі вчинки, мстячи Карандишеву, потішаючись над Робинзоном, якого тримає при собі в ролі блазня, відвозячи для своєї примхи Ларису прямо з обіду, улаштованого її нареченим, П. примикає до ряду брудних “жартівників”, здатних для власної примхи й задоволення своїх амбіцій розтоптати чуже життя й почуття власного достоїнства. За ефектною позою П. нічого немає. Він міраж, фантом, створений уявою Лариси й почасти Карандишева. Він порожнє місце в самих різних відносинах, і це добре розуміють Кнурів і Вожеватов, протипоставлені йому як справжні хазяї життя – людині, що живе ефемерним, ілюзорною життям.
Роль П. у п’єсі винятково негативна Його поява вносить безладдя у вже більш-менш стале життя, різко порушує тендітна рівновага в душі Лариси між бажанням примиритися зі своєю долею й тугою за яркою й гарним життям.
Для нього й із-за нього відбуваються майже всі події в п’єсі. Його мовленню й поводженню властива своєрідна театральність, уміння прийняти залежно від співрозмовника й обстановки саме той тон, що представить його в найбільш виграшному світлі: із Кнуровим, Вожеватовим і матір’ю Лариси він говорить цинічно, прямо повідомляючи про свої наміри вигідно продати себе, з Карандишевим у присутності Лариси приймає зухвалий тон, демонструючи перевагу над своїм суперником, наодинці з Ларисою прагне вразити й кинути їй виклик майже печоринскими фразами: “Мені хочеться знати, чи незабаром жінка забуває жагуче кохану людину: на інший день після розлуки з ним, через тиждень або через місяць… чи мав право Гамлет сказати матері, що вона “черевиків ще не зносила” – і т. д.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)