МЕРТВІ ДУШІ (Поема, 1835-1841 – т. 1; опубл. 1842) Манилов – “солодкий” сентиментальний поміщик; перший, до кого направляється Чичиков у надії придбати мертві душі (гл. 2). Персонаж, “зібраний” з уламків літературних штампів; пов’язаний з водевильно-комедійним типом жалісливого “карамзиниста”; з мольеровским типом “дурного дворянина” і ін.
Крізь численні літературні маски в образі М. просвічує маска соціальна. У його портреті (біляві волосся, блакитні очі), у малюнку його поводження (нудотна мрійність при повній бездіяльності),
У всякому разі, це тот же соціальний тип (Предпринимавшаяся спроба зв’язати М. з Миколою I була свідомо помилковою.) Ім’я дружини М., приємної дами, що плете мереживні гаманці, – Лизанька – збігається як з ім’ям сентиментальної героїні Н. М. Карамзина, так і з ім’ям дружини Олександра I. Сконструированность образа М. , його сотканность із чужих шматочків, відсутність якого б те не було натяку на біографію
Все це вказує на нікчемність, безжиттєвість героя, від якого не дочекаєшся жодного живого слова. Схованої “мертвотності” М. відповідає бездіяльність (він не знає, скільки чоловік у нього вмерло; усім відає 40-літній ситий прикажчик), нерухомість його времяпрепровождения (у зеленому шалоновом сюртуку або в халаті, із цибухом у руці). Зачепившись за будь-яку тему, думки М. вислизають у нікуди, у роздуми про благополуччя дружнього життя, про міст через ставок, про бельведер, настільки високому, що з його можна за чаєм спостерігати Москву, до якої із працею доїде колесо чичиковской брички.
У світі М. немає й часу: два роки закладений на одній і тій же сторінці якась книга (видима, випуск журналу “Син Батьківщини”); вісім років триває шлюб – але М. і його Лизанька як і раніше поводяться як молодята. І дія, і час, і сенс життя замінені словесними формулами; почувши від Чичикова його дивне прохання (“Я бажаю мати мертвих…
“), М. вражений, залишається кілька мінут з розкритим ротом, і підозрює гостя в божевіллі. Але коштує Чичикову підібрати вишукане словесне оформлення своїй дикому проханню, як М. зовсім заспокоюється. Причому назавжди – навіть після “викриття” Чичикова він буде наполягати на його “доброякісності” і високих властивостях чичиковской душі.
Мир М. – це мир помилкової побутової ідилії, що чревата помилковою утопією фантастичного благоустрою (порівн. грецькі імена його дітей – Фемистоклюс і Алкид, крім усього іншого пов’язані із грецьким походженням ідилії).
“Хибність” манілівської утопії й манілівської ідилії визначена тим, що ні ідилічного минулого, ні утопічного майбутнього в М. ні, як немає й сьогодення. Шлях Чичикова в що загубилася Маниловку не випадково зображений як шлях у нікуди: навіть вибратися з Маниловки, не загубившись на просторах російського бездоріжжя, – і те важко. (Маючи намір потрапити до Собакевичу, Чичиков повинен буде спочатку заночувати в Коробочки, а потім загорнути до Ноздреву, тобто саме до тих “незапланованим” поміщикам, які зрештою й погублять його славну репутацію.) Відповідно до сюжетної схеми 1-го тому, “переворачивающей” схему дантовского “Ада”, образ М. у портретній галереї загиблих або душ, що гинуть, займає одночасно й найвище, і найнижче місце; він рівною мірою “прописаний” і у верхнім колі, Лімбі, і в останньому, 9-м колі російського “пекла”, звідки немає шансів вибратися в прийдешній російський “рай”. У М. немає нічого негативного; він не впав так низько, як Плюшкин і тим більше сам Чичиков; він не зробив у цьому житті нічого негожого, тому що взагалі нічого не зробив.
Але в ньому немає й нічого позитивного; у ньому зовсім умерли які б те не були задатки. І тому М. на відміну від інших “напівнегативних” персонажів не може розраховувати на щиросердечне перетворення й відродження (значеннєва перспектива 2-го й 3-го томів) – у ньому нема чого відроджувати й перетворювати
(1 votes, average: 5.00 out of 5)