Бережний В. П. По спіралі часу. Фантастичні повісті та оповідання. Київ. “…Звістка про це відкриття блискавично облетіла планету. Інтернаціональна Рада одностайно прийняла розгорнуту ухвалу про Антарктиду, а також вжила запобіжних заходів стосовно навколосонячного простору. ” (З відеострічки “Хроніка-2300”) І
Никифор дивився, як вона поспішає до свого апарата, – ноги в чорних панчохах, червона курточка, – дивився й не міг зібратися з думками. Все переплуталося в голові, то вже були не думки, а емоції, якісь дикі почування.
З острахом і з якоюсь щемливою насолодою він відчув, що втрачає контроль над собою.
– Клар-о!
Хрипкий вигук упав на притолочену траву. Вона почула, але не обернулася, не відповіла. Боїться?. Так, вона злякалась, боїться його!
Йому пересохло в горлі.
– Клар-о! Зажди!
Зірвався з місця, немовби його підкинуло пружиною, кинувся навздогін. Червона курточка мерехтіла серед зелені, не зупинялася. Ах, так, ну гаразд!. Густа висока трава хапала за черевики, та він мчав, далеко викидаючи ноги вперед. Щось було в ньому дике, інстинктивне.
Наздогнати, хай хоч що вхопити за тендітні плечі…
Відстань між ними скорочувалась, але й до апарата їй було недалечко – хвилина-друга, і вона вскочить у відкритий люк. Тоді він упав, пірнув у траву. Клара озирнулась і, не побачивши його, зупинилась, наледве переводячи подих. Певне, її зацікавило: де він дівся?
А він плазом, плазом по землі та як схопиться! Клара скрикнула і кинулася чимдуж до апарата. Та він ближче тепер був до неї, ніж рятівний “Парасоль”; вже його тінь упала їй під ноги.
Дівчина напружує останні сили, але він таки наздоганяє! І в цю мить Клара впала йому під ноги. Чи послизнулась, чи навмисне, але, падаючи, згорнулась в клубочок, і коли Нихифор полетів сторчголов, одразу скочила і за мить опинилася в апараті. Клацнула плита люка, забринів антигравітатор, і “Парасоль” шугнув у небо.
Спочатку Никифор не збагнув, що сталося. Потім лютим оком зиркнув угору, на “Парасоль” – пальці вирвали жмут трави. Ех! Ну, нічого, не втечеш!
Кинувся до свого апарата – хіба ж не знає, куди вона подасться? Звичайно, до своєї вілли. їй і на думку не спало, що він наважиться вдертися туди без її дозволу. А нащо йому дозвіл? Він сам собі дозволяє…
Він доб’ється свого!
Лють, дика лють не полишала юнака й на мить. Женучи свого апарата по найкоротшій лінії до Клариної вілли, черкаючись об верховіття дерев. Никифор мав на думці одне: зловити Клару в свої руки, побачити, як в її зіницях проступає жах…
Так воно й вийшло: доки вона ширяла десь у високості, Никифор спустився коло її вілли, поставив апарат у вечірній тіні палісадника й прокрався на веранду.
– Клари немає вдома. – Никифор аж здригнувся від несподіванки. Оці ще електронні пенати! Може, вимкнути?
Ні, не треба, це її може насторожити.
– Гаразд, я почекаю, – сказав якомога спокійніше і додав: – Никифор Ярковий. – Пройшов у хол, присів навпроти входу. Оце буде для неї несподіванка!
Осатанів юнак, тамує лють, стискуючи кулаки, важко дихає, хмурить брови, пробуравлює очима прозору призму дворика. Зловтіха розпирає йому серце: хіба ж вона сподівається на таку зустріч? Авжеж, що ні.
Утекла, випурхнула з його рук, відштовхнула, образила, їй, бач, нема про що говорити з ним… Зажди, моя пташко, ти ще відчуєш, яке то шалене Никифорове кохання! Самолюбство?.
Пиха?. Гордощі?. Нехай.
Раз на світі живеш! Багато дівчат? А я вибрав тебе, тільки тебе…
Довго довелося сидіти хлопцеві камінцем, хвилини здавалися годинами. Нарешті вона прилетіла. Іде… Червону куртку в руці несе.
Жарко? Хода в’яла, на обличчі втома, але ніякої настороженості. Іди вже, підходь ближче!
Та раптом обізвалися пенати:
– Никифор Ярковий чекає в холі!.
Що тут сталося з нею! Здригнулася, завмерла, мабуть, не повірила своїм вухам. А коли вздріла його у дверях, всміхнулась якось безпорадно, по-дитячому; миттю в його свідомості промайнув жаль до неї.
Може, облишити? Ні, вона мусить, мусить відчути! Кров шугнула йому до скронь, забурхала в усьому тілі.
– Ник, чого тобі?
Ага, пополотніла, злякалася?
– Схаменися, Ник!
Вхопив її за плечі.
– Так, значить, нема про що говорити?
– Пусти, гидота!
Несподівано вона розмахнулась і вдарила його по щоці. Цього він аж ніяк не сподівався. Відсмикнув руки, закліпав довгими віями, роззявив рота.
– І з отакою нікчемою я була знайома! – не втрималась Клара. – Ти усвідомлюєш, що став на шлях злочину? Особа недоторкана, житло недоторкане – знаєш?
Никифор струсив із себе миттєве заціпеніння, випнув груди:
– Усвідомлюю, все усвідомлюю і знаю!
Його руки знову потяглися до неї. Клара зненацька кинула свою куртку йому на голову – як на бичка в стародавніх фільмах – і відскочила. Наче клубок вогню, він пожбурив ту куртку собі під ноги, кинувся до дівчини.
– Злочинець! – закричала Клара, вбігши в помешкання.
І пенати одразу ж оголосили:
– До житла сімнадцять – сімнадцять “А”, сектор “П” вдерся злочинець. До житла сімнадцять…
Зачувши цей механічний голос, юнак підбіг до пульта, люто смикнув білий важельок живлення – голос урвався. Тепер вілла була вимкнута із спільної сітки (острівець, загублений в океані!), можна безборонно зігнати лють. Та Клара спритна дівчина, вислизає з рук, стрибає, наче кішка, гасає з кімнати в кімнату, з поверху на поверх, турляє йому під ноги меблю, а тут ще посутеніло – Никифор сторчакував, набив собі гулі, але зупинитися не міг.
Захеканий не так від утоми, як від люті, він навіть не помітив, що спалахнуло світло. Перебігши через залу, побачив: Клара зупинилася, стоїть в сусідній кімнаті. Кинувся у дверний прохід і з розгону вдарився об прозору стінку. Що це? Побіг до других дверей – там теж стіна, до вікон – стіна!
Озирнувся навколо – підходять незнайомі люди і крізь прозорі стіни дивляться на нього. Збагнув: довкруж нього опущений протипожежний захист! Тепер він у прозорому, герметично закритому ящику. Як же це?
Хто ж увімкнув?
Почав гатити кулаками в стіну, а люди на тому боці стояли й дивилися – зосереджені погляди, похмурі лиця. Никифор вгамувався – борсатися просто смішно. Сів на підлогу.
Що ж тепер буде? Безпорадно зиркав навкруги і зненацька відчув холодок страху: він же тут задихнеться, коли не випустять! Підвівся і, підійшовши до тих дверей, за якими стояла Клара, гукнув:
– Тепер можеш не боятися…
Здумав, що голосу ж його там не чують, і почав жестикулювати, мовляв, не бійся, випусти.
Клара щось сказала, певне, дала наказ пенатам, і прозорі стіни з легким шурхотом піднялися вгору. Никифор ступнув до неї, щось бурмочучи, але вона одвернулась. Похнюпився і підтюпцем подався до виходу, а люди осудливо дивилися вслід, і палючий сором проймав його наскрізь. Яка ганьба! В їхній комуні вже, мабуть, років із двадцять не траплялося найменшого злочину, а він вчинив замах на особу, знехтував законом співжиття…
Дикість!
Плутаючи ногами, перейшов дворик, мимо басейну доплівся до стемнілих кущів і забрався в апарат. Це ж доведеться відповідати перед усією комуною… Злочинець! А як реагуватимуть рідні? І їм же ганьба: син – злочинець!
Запустив апарата, піднявся над садом, у нерішучості повис над гіллям, а тоді шугнув у потемніле небо. II
Чим вище здіймався над землею, тим більше розросталася на обрії заграва заходу. Але щоб вибратися із земної тіні і захопити сонця, потрібні довгі години втомливого польоту – на це у Никифора не вистачило духу. На висоті десь біля шести кілометрів поклав свого “Електрона” в дрейф, щоб трохи відпочити і зміркувати, куди податися. Додому?
Але батько й мати, звичайно, одразу вимагатимуть привселюдного каяття – з усіх екранів комуни він сам мусить проголосити собі ганьбу! А за що, власне? Чому він мусить себе ганити?
Ну, припустімо, поводився не зовсім етично, можливо, навіть зовсім неетично, але ж це… кохання!
Никифор довгенько марудився із такими міркуваннями, хотів хоч перед собою, перед своїм сумлінням виправдатися. Та хіба себе обдуриш? З глибини свідомості, хоч як її не глуши, виринала думка: вчинив замах на честь дівчини – хіба це не тяжкий злочин? “А вона таки оригінальна, незвичайна дівчина. Ех, не стримався, відпустив гальма.
А тепер втратив назавжди… А побачить вона мене на екрані, зганьбленого, приниженого, жалюгідного, що подумає? Яке почуття в неї з’явиться?
Презирство, огида. Ні, ні, хай що завгодно, тільки не це! Я доведу, що… І їй, і всім доведу…”
І сам не знав, що саме доведе – чи своє почуття до Клари, чи просто впертість. Колись, хоча б у двадцятому столітті, злочинців ізолювали (важко навіть уявити!), замикали в спеціальних приміщеннях. Брр…
Добре, що він родився не в ті часи. А може, й недобре… Неясні образи напливали, снувалися, обволікали, як павутина, і в якийсь момент Никифор відчув, що похитується на спині волохатої тварини – тепло і м’яко, але куди він їде? І, виявляється, сидить він передом назад, опирається долонями об широкий круп тварини.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)