Багряний І. П. Вибрані твори. – K: Книга, 2007. – 366 с. У нашім раї на землі Нічого кращого немає – Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим. Т. Шевченко
На станції шум завис під потолком зали… Наштрикнувся на люстри і у конвульсіях шелестів крильми, царапав замурзані барельєфи.
День рюмсав розрізаний на рейках, і текли сльози по вікнах. Розплаканий день підпоїв і людей своїми слізьми.
Лице у воротник… очі в стакан… І під брязк бутилок і стаканів чавкають і сопуть.
Зрідка стиха підходить “скорий “. Тоді вливається
Спішать… Липнуть на ослони… Метушаться…
Такі ділові, такі розумні…
Чавкання під люстрами утроюється і тоді на їх шелестить шум. А з буфету звяк – монета на монету.
Он там хтось сидить на асфальті!. Там, де купа окурків і величезна плювательниця, де подальше від світла. Де зваляні люде, як дрова… і лиця сірі, як сірий день.
Вона сидить на холоднім полу; в біблейській позі, під біблейським плащем на асфальті.
Розвісила свою намоклу нудьгу на бильці, свою порепану печаль на скронях…
Розкрила груди і – під станційний шум – колисає дитя.
Лице в чорних
На лиці і в позі покора і ляк… Руки грязні і чорні… Ноги сховались під плащем з драної ряднини – вони репані, в курятах…
Спина перегнулась; збився платок: нечесані коси опали на немовлятко з украденим віком.
Біле, як віск, личко тліє… теребить сухі грязні груди і усміхається заплющеними очима. Ручки маленькі, сухенькі давлять груди… А в матері голод підвів темні смуги під очі.
По горбатому носі скотилась сльоза і впала на личко – іскорка загнаної любови крапає з очей. О! – кап… на голівку…
Сірий день відокремив її сіру на сірі полотнища грубих панелів. – Мадонно моя на асфальті!
Дівчинка притулилась збоку. Очима-фосфоритами з-під лоба з лахміття упала на цятку в буфеті. На одну цятку…
Хліб. – І не хоче одірвать.
На лиці тавро матері… Тавро порожніх вулиць… підтиння і людського глуму.
– Мадонно моя на асфальті!. Мадонно в пльовках.
І тілько зуд монотонний під люстрами, і тільки зуд. Ревнув потяг – і скрикнула дитина, і шум як ошпарений метнувсь в барельєфи. Плачем-скулінням прошпилило блажність; засмерділа злість. І зойк дитячий попав під грязну підметку людей.
І прибіг за ними потяг:
– “Двадцять четвьортий… Кієв… Москва…”
– А… а… а… – розпеленався і вторить дитячий плач. Вторить сірий день, розрізаний на рейках.
Потяг щось пообідав, і побігли люди. А по них хльоскав плач. “Ей ты, шпана!. Ану!
Викатывайсь… Пішов. А три парі очей дивились услід. Одні звиклі – з ненавистю. Другі злякані – з ненавистю.
Треті манісінькі і розкритий ротик – треті з цікавістю. Як стрілочник пропускає потяг за потягом і нічого від їх не жде так це:
– 1-й… 20-й… 100-й…
А на люстрах шум. А на вікнах потьоки. Лізе сирість і дим по панелі. А по асфальту:
– Шпана, і чого шляєшся тут?
А з буфету бряжчать стакани: і чого ти шляєшся тут?
Надвечір потянула за собою намоклу стуму. Перелізла далі… Аж туди перелізла під рештовку, на сміття, де проводять ремонт.
На кучі мусору, озираючись, колисає дитину. А крізь щілину дивиться шум. А у вікно барабане дощ.
– Мадонно на смітті…
– Мадонно моя.
Жмеринка, 1925 р..