Бережний Василь Павлович Селенітка

Бережний В. П. По спіралі часу. Фантастичні повісті та оповідання. Київ. “Дніпро”, 1978. – 384 с. – С. 241-262. І

Ніщо так не приваблювало Яриночку, як величезний диск Землі на темному оксамиті неба. Коли їй щось боліло, і вона плакала, аж заходилась, мама несла її до оглядової Вежі, примовляючи:

– А ми ось Землю побачимо!. Земля така велика, гарна…

І диво дивне: як тільки Яриночка побачить над собою голубуватий диск, одразу втихає. Дивиться своїми зеленими оченятами – не змигне.

А як зіп’ялася на ноги, то, бувало, вчепиться

за мамину руку і тягне до Вежі. Задере голівку й дивиться, дивиться. М’яке сяйво Землі радістю сіється в її душу – очі їй зблискують усміхом, а на щічках з’являються ямки.

Може, коли б тут ще були діти, вона б з ними гралася, а так у малої тільки й розваги, що милуватися Землею. Ото не відводить від неї очей і питає:

– Отам ви з татом ходили?

– Так.

– А в яких скафандрах – червоних чи золотистих?

– На Землі люди ходять без скафандрів.

– Справді?

– Авжеж. Землю вкутує атмосфера, і житла там не в гірських тунелях, як оце тут, а на поверхні…

– А метеорити? Вони ж можуть зруйнувати…

Атмосфера захищає і від метеоритів – рідко який з них долітає до поверхні Землі, майже всі згоряють у повітрі.

– Як це?

Розповісти про повітряну оболонку, що вкриває міста й села, ліси і гори, було легше, аніж про річки, моря й океани. Яринчина свідомість чомусь не могла вмістити такої картини. Може, тому, що найбільший басейн у їхньому Лунополісі має у довжину сто метрів і в ширину двадцять п’ять.

Про які ж кораблі, шторми й острови можна говорити! І як їй поясниш: чому вода не ллється із Землі на Місяць? Доки не побачила навчального фільму про моря й океани, доти й не вірила, думала, що мама розповідає казку.

– А чому ж не видно ні людей, ні навіть кораблів? – дивувалась Яринка.

– Бо дуже далеко, – зітхала мама, – ох, і далеко від нас Земля!

А коли батько полетів до рідної планети у відпустку, мана показувала Яринці овал Чорного моря:

– Там зараз літо, наш тато купається.

Мала видивлялась до болю в очах, наче сподівалась побачити свого тата на березі моря.

Наступного земного року на відпочинок до рідного краю зібралась мама.

– А я? – розширились очі в Яринки, і в них було повнісінько смутку. – Хіба я…

– Ти ще маленька, як стебелинка, – мама пригорнула тендітне тільце, – от підростеш…

Випроводжаючи маму на космодром, Яринка заплакала, і батькові нелегко було потім заспокоїти маленьку доню.

– Ну, годі, Яриночко, ти ж у мене вже школярочка!

– Школярочка? – Мала схилила голівку і, взявшись у боки, хитро спитала: – А де школа?

Першої миті батько розгубився.

– Ну, я маю на увазі твій вік…

– А де школа? – повторила Яринка. – Я хочу до школи!

– Ага… так… – бурмотів батько, – школа… Ну, що ж, раз ти в Лунополісі одна ученичка – відкриємо школу вдома. Давай.

– Давайте.

Правду кажучи, батько спочатку думав, що це буде “гра в школу”, а потім, коли почав… Адже донька мусить одержати освіту! І незабаром домашня школа запрацювала: в Лунополісі були науковці найрізноманітніших галузей, і кожен охоче погодився стати навчителем Яринки.

Але й тепер споглядання Землі було її найбільшою втіхою. Наче магнітом тягнуло дівчинку подивитися на Голубу Планету. І якщо батьки не мали часу, то вона сама йшла до Вежі – там уже до неї звикли. Забиралась на верхній майданчик і все дивилась, дивилась на велетенське округле дзеркало, що нависло над Місяцем. Про що вона думала?

Які образи снувалися в її маленькій голівці? Минала година за годиною, а дівчинка сиділа камінцем. Тоді, бувало, підійде хтось із чергових і, торкнувши її за плече, лагідно скаже:

– А чи не пора, Яриночко, додому? Ти ж, певне, ще й уроків не повторила!

Яринка підведеться, проспіває “до побачення” і неохоче почапає до ліфта.

Їй часто снилась Земля. І з яким зачудуванням розповідала дівчинка свої сни! Наче вона летить понад гаями, річками, полями – летить високо, їй лячно, аж дух забиває, але й радісно водночас. А коли починає падати, вся мліє від страху – от-от уб’ється!

Та Земля підстеляє м’яку постіль, і Яринка жодного разу не вдарилась. А літала вві сні частенько.

Батьків її сни цікавили передусім як психічне явище – звісно, медики. Тато починав розвивати свою теорію так званого парадоксального сну, коли в сплячої швидко рухаються очні яблука, наче вона за чимось стежить. І хоч моторні центри спинного мозку загальмовані – організм насторожі. Це, мовляв, бадьорість у сні, готовність до боротьби за існування – психічний стан, який людина одержала у спадок від своїх диких пращурів.

Мама, звичайно, заперечувала:

– Облиш, не треба заплутувати. То її враження трансформуються в хаотичні образи.

– Які враження? Вона ж не була на Землі!

– А фільми, а телевізор, а фото?

– А, а, а… – іронічно повторював батько. – То чому ж вона літає? І я літав отак у дитинстві, і ти теж, мабуть…

– А, – уже навмисне “акала” мама, – нашого батька не перебалакаєш. Краще ходімо, Яринко, до басейну.

Йдучи під кам’яним склепінням тунелю, Яринка все щебетала:

– А чи є такі люди, що літають… без нічого?

– Це тільки вві сні, донечко, таке буває. Закони природи невблаганні… – Вона тяжко зітхнула, наче на серце наліг камінь.

– А чому тут дітей немає? – раптом спитала Яринка. – Відправили на Землю?

– Ні, тут дітей не було, ти – перша на Місяці… – Знову тяжко зітхнула мати.

Хоч як уникали батьки розмов про свою рідну планету, але настала хвилина, коли Яринка сказала батькам:

– Я хочу на Землю. Адже я вже не маленька? – Легенькою ходою підійшла до мами. – Ну, ось встаньте і побачите.

Мама, силкуючись усміхнутися, підвелася з крісла. Яринка стала з нею поруч – майже рівна!

– Ах ти ж хитрунка! – посварилась мама. – Наділа мої черевики на високих підборах.

– Одразу підросла, – докинув батько.

Жартами та сміхом тоді й відбулися, але це була, звичайно, тільки відстрочка. І не зогляділись, коли Яринка стала Яриною – дівонькою з великими розумними очима на блідому, ніби аж синюватому лиці. Завжди серйозна, може, аж занадто, вона викликала в матері якусь невиразну тривогу, передчуття лиха.

– Ну от… – сказала якось Ярина, коли скінчилася телепередача, і вони втрьох сіли вечеряти в маленькому боксі, що правив і за кухню, й за їдальню. – Я скінчила програму середньої школи…

– Це добре, – сказав батько. – Підеш працювати, хоча б лаборанткою Біохімічного центру. Чи, може, хочеш до астрономів?

– Але я не маю атестата зрілості.

– Он воно що! Це ми влаштуємо.

– Значить, я полечу на Землю складати екзамени? – зраділа Ярина. – Ох, і здорово! Нарешті!

– Нащо тобі така тяжка подорож? – спохмурнів батько.

– А як же інакше? – здивувалась Ярина. – Я ж так старалась…

“Як він викрутиться? – подумала мати, з перебільшеною ретельністю розрізуючи помідори на салат. – Ну, що тут можна сказати?”

– Як інакше? – перепитав батько. – Відеофон.

Материна рука, стискуючи срібного ножа, піднялася та так і застигла в повітрі, вся її постать зіщулилась в чеканні: як реагуватиме Ярина? Це ж і справді хороша ідея – відеофон!

А Ярина мовчала. Батьки насторожено, очікувально дивилися на доньку, а вона підперла голову блідою рукою й мовчки втупила погляд у стіну, ніби вперше побачила грубу кам’яну кладку.

Мовчанка ставала важкою, нестерпною. І коли Яринині очі наповнились слізьми, на щоках у батька з’явилися жовна, а мати не витримала, швидко підвелася й вийшла. Саме тієї миті, коли вона була на порозі, Ярина раптом відчула, чітко сприйняла її уривчасту думку: “А може, сказати?. Бідне дитя…

Скільки ж можна…” Двері зачинилися, і цей миттєвий зв’язок обірвався. II

“Добре все-таки, що в усіх одна частота, – подумала Ярина, – і нічого такого він не може сказати…” Якщо по правді, то їй було б приємно, коли б Гена висловив те, що сяяло в його великих очах. Та вона не насмілювалась навіть собі признатися в цьому. Перезирнуться крізь великі скафандрові окуляри та й розгортають лопаточками чорний місячний грунт.

Рухи мають бути плавні, обережні, бо одразу здійметься хмарка пилюки.

– Я не сподівався, що розкопки на Місяці важчі, ніж на Землі, – лунає в Ярининих навушниках. Вона могла б і не відповідати: адже з таким повідомленням можна звертатися до всіх. Але Гена дивиться на неї й додає: – Правда ж, Яринко?

– Не знаю, – шепоче вона. – Я на Землі не бувала…

– Що-о?

– Я народилась і виросла тут…

– Ох, як цікаво! Селенітка!

Гена здивований! Гена вражений, Гена захоплений! Він закидає дівчину запитаннями, аж поки керівник експедиції – молодий, але строгий професор-німець – не зауважує:

– Чи не забагато ви балакаєте, Геннадію?

– Vekzeihung! – весело вигукує аспірант. – Пробачте! Мовчу. Я ж не знав, що Ярина – селенітка…

– Геннадію!

– Gut! Мовчу. Все.

Відтоді й приліпилось до дівчини – Селенітка.

Праця з палеонтологами “і археологами імпонувала Ярині, хоч вона й не розуміла їхніх захоплень.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)
Бережний Василь Павлович Селенітка