Бережний В. П. Лабіринт: Наук.-фантаст. повісті та оповідання. – К.: Рад. письменник, 1986. – 263 с. – С. 102-120. І хто це знає, й хто про це повіда? Звідкіль цей Всесвіт народивсь та виник? “Космогонія” (збірник “Рігведа”). І.
Вони ходили мовчки по верхній алеї Володимирської гірки, так ніби їм ні про що було говорити. А тим часом саме зараз мала відбутися вирішальна розмова, на яку обоє очікували довгими роками, розмова, яку він всіляко відкладав, відтягував, а вона все намагалась прискорити. А тепер ось ходили й мовчали.
Над Києвом
Дивилась на дерева, що купались у сонці, на зустрічних, на золоті хрести Андріївської
Мовчки подивився вниз на хаос дахів, на вулички, по яких котилися манюсінькі, ніби іграшкові, машини, сновигали дрібненькі постаті.
– Мурашник, – сказав не обертаючись.
А їй ця панорама тішила очі – і білостінні будинки, і шпилі церковок, і широке плесо Дніпра.
– Чого ти так… про людей, Іване?
Різко обернувся, наче його струмом ударило.
– Хіба не так? Чим вони відрізняються від мурахів? Працюють, вирощують потомство, вмирають… І хоча б один замислився: а навіщо цей спектакль? Який сенс?
Задано програму – от і живуть.
– Поглянь краще на Дніпро – яка краса! Острови, наче хмари…
– Краса, краса, – дратуючись, повторив, ніби хотів зіжмакати слово. – Треба шукати першооснов, а не декорацій.
– А може, насамперед треба просто жити?
Ковзнув поглядом по її обличчю – посіріло, вже й зморшки проступають. Звичайно, їй хочеться сімейного кубла, в її товаришок уже дорослі діти. Але не пожалів, не втішив.
– Жити… А хіба ти досі не жила? Писала дисертацію, потім лекції…
Як на мене, то чим більше сірої речовини введено в процес мислення, тим яскравіше життя.
– О, ти завжди охоче філософствував, – обізвалася з гіркотою в голосі. – Не випадково ж хлопці прозвали тебе Мудрим.
– Я не ображаюся. Мудрість – не гандж.
Болісна гримаса з’явилася на її обличчі, брови зійшлися докупи, і на якусь мить його пройняв жаль.
– Та ти не переживай, Надійко. Скривилась, як ображена дитина.
Справді, вона ледве стримувала сльози, важко дихала. Нарешті обізвалася:
– А хто ж нам поверне… втрачені роки?
– Втрачені? – Він жорстко поглянув на неї, та все-таки стримався. – Ти ж закінчила дисертацію. А я… теж не змарнував часу. Я зробив таке відкриття…
– Облиш. – Надія пересмикнула плечима. – Я вже чула про це… І не раз.
Мудрий насупився.
– Знову з тобою не можна поговорити по щирості. Одразу якісь кпини… Та ти б раділа, що я завершив таку роботу.
Морочився цілими ночами, аж сусіди почали скаржитись.
“Справжній ізолянт, – подумала Надія. – Хоч в їхній лабораторії – чималий колектив, але він займається лише своїм…”
Іван підозріливо повів очима довкруж, прошепотів:
– Ходімо звідси, якісь два типи огинаються, в одного дипломат… може, з магнітофоном.
– Та облиш…
– Було б наївністю думати, що в Києві немає ворожих агентів.
“Що з ним? – подумала, ступаючи по асфальтовій доріжці. – Він дуже змінився… Сьогодні якийсь особливо дивний”.
– Начитався детективів? – спитала з іронією.
Він тільки зиркнув з-під насуплених брів, мовчав, аж поки не відійшли на чималу відстань.
– Якби ти знала, який прилад мені вдалося… – зашепотів їй на вухо, обдаючи щоку гарячим диханням.
– Прилад?
– Еге. – Він оглянувся, чи нікого нема поблизу, примружив очі. – Я сконструював Гравітаційну антену.
І поки вони йшли кривулястим узвозом повз Андріївську церкву, спускаючись до Подолу, гарячковим шепотом розказував і розказував.
– Зрозумій, я мусив… на ці роки… забути про все особисте, інакше нічого б не досяг. Не я перший замислився над сенсом життя, над таємницею Всесвіту, про це думали ще давньогрецькі філософи, але… Я перший маю можливість нарешті одержати відповідь!
– Є така можливість? – знову не без іронії спитала Надія.
– Ось вона! – Іван трохи відхилив полу пальта, і дівчина побачила невеличкий плескатий апаратик у чорному футлярчику, що висів на ремінці через плече. Пола знову прикрила апаратик від сторонніх очей.
– Тобто?
– Це Гравітаційна антена, з її допомогою я встановлю зв’язок із центром Всесвіту.
Надія подивилась на нього з острахом: що за химери?
– Центром Всесвіту? – перепитала. – О боже, яким центром?
– Та вже ж не геометричним, такого немає. В кожному разі, його неможливо визначити. Та це мені й ні до чого.
– Ну тоді…
– Слухай уважно. Я не буду зараз говорити тобі про тонкощі світобудови, про її високий ступінь упорядкованості, що й забезпечило виникнення і розвиток життя на Землі, в тому числі мислячої матерії. А от давай візьмемо живу клітину.
Тобі, певне, відомо: наука розкрила складну структуру цього біологічного комбінату, розпізнала тонкі біохімічні реакції, наслідком яких є саме життя. Детально досліджено, наприклад, зародкові, ембріональні клітини. І що ж виявилось? Однакові на першій стадії розвитку, вони, проте, в подальшому розвиваються не однаково, дають початок різним організмам. Чому?
Ти скажеш: програма, код, закладений у генах. Це так. Але звідки ж взялась ця програма, як вона виникла? Цього наука ще не розкрила.
От я, й хочу…
– Ти зайнявся цитологією?
– Завдання стоїть ширше. Про клітину – це я тобі для ілюстрації. Хоча в ній, як сонце у краплі води, відображена Суть. – Іван різко повернув голову і так поглянув їй в обличчя, що дівчина опустила очі. – То де ж, по-твоєму, взявся код у клітини?
– Ти так говориш, наче я…. досліджую, – зітхнула Надія.
– Чи я не знаю твого фаху? Я тільки хочу, щоб ти замислилась: звідки? як? навіщо?
Іван Мудрий замовк, аж доки не скінчився Андріївський узвіз, і вони опинилися на Подолі біля реставрованої ротонди із Самсоном, що роздирає левові пащу: звідти мають политися цівки води.
– От бачиш, – Іван кивнув у бік ротонди, – отак і Наука намагається видобути Істину з Природи.
– І що ж, ця твоя антена…
– Авжеж! Гравітаційна антена допоможе мені зробити переворот у світовій науці.
Очі йому жевріли завзяттям, і Надіїне серце стиснулось у передчутті чогось лихого. Що з ним сталося? Він ще не був таким несамовитим…
Якась манія…
День розгорявся, Андріївська церква вгорі, під самісіньким небом, купалася в золоті.
– Правда, гарно? – обізвалась Надія, завваживши, що Іван дивиться на ажурні хрести піднебесного храму.
– Гарно… – сказав замислено. – Але навряд чи мені вдасться скористатись ними… Розумієш, Гравітаційну антену треба приєднати до якогось шпиля. Розрахунки показують, що хрест для цього підходить якнайкраще. Сигнали підуть одночасно в трьох напрямках.
У зеніт і горизонтально.
Надія прикусила губу і з острахом зиркнула на нього з-під хутряної шапочки.
Раптом Іван клацнув пальцями і вигукнув:
– Евріка! Ідемо на Печерськ. Лаврська дзвіниця, сподіваюся, не так охороняється, як ці музеї. До того ж вона ще й вища.
Ой як хотілося Надії відговорити його, хай би трохи отямився. Та, знаючи Іванову впертість, не обмовилася й словом.
У гущавині придніпровських парків на Печерську ще де-не-де біліли латки снігу, дерева, вловлюючи тепло, полоскали гілля в прозорій синяві повітряного океану. І над усім високо в небі сяяли золоті бані Лаври.
Настрій у Надії кращав, душа ніби виходила із нервового заціпеніння. У парку, хоч і безлюдному, легко дихалось.
– Бачиш, як високо? – Іван кивнув у бік Лаври. – Дзвіниця – наче ракета, націлена в космос! Але я пошлю в небо мирні запити, мушу дізнатися, з якою метою поставлено цей експеримент.
– Про що ти говориш? – здивувалася Надія.
– А ось про це все, – крутнув головою Іван, – про Землю і Сонце, Галактику і людину. Мені хочеться цього знання так само, як спраглому мандрівникові в пустелі хочеться води.
Сказав з такою жагою, що аж губи йому пошерхли, почав облизувати їх язиком.
– Але ж такі масштаби… – Надія поглянула на Сонце. – Експерименти проводяться все-таки в лабораторії.
– Може, це і є лабораторія, – твердо, без вагання сказав Іван. – Звідки знати? Що ж до розмірів, то… все це ілюзія. Ні відстані, ані рух не можна визначити абсолютно.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)