Байронівські Теми подають найбільш послідовне вираження художніх смаків цілої епохи. Романічна фабула, надзвичайні характери, що потрясають, і нерідко мелодраматичні душевні переживання, ефектні жести й пози, екзотична обстановка дії тощо – усі ці елементи поетичного байронізму існували до Байрона й одночасно з Байроном: варто згадати тільки в поезії “високого стилю” відомі імена Шатобріана, Вальтера Скотта, Томаса Мура й ін., а в популярній прозаїчній літературі кінця XVIII і початку XIX ст. той багатий струмінь романів “таємниць
Це не значить, що він запозичує у Байрона окремі особливості його творів;
Для байронівської поеми характерний насамперед сам вибір події, особливості фабули, незалежно-навіть від побудови цієї фабули в рамках тієї чи іншої композиції, сюжетної схеми. “Східні поеми” вводять нас у світ романічних подій, мелодраматичних, ефектних оповідальних мотивів і драматичних сцен, в особливу поетичну дійсність, настільки ж умовну й несхожу на оточуючу нас повсякденність, як героїчний світ стародавньої епопеї.
Рабиня залишає гарем свого пана й біжить із іновірцем-гяуром; її наздоганяють, зашивають у мішок і кидають у море; гяур мстить своєму ворогу, підстерігаючи його в горах зі зграєю розбійників, коли ворог поспішає на весільний бенкет; мати й наречена марно чекають убитого нареченого; гяур доживає свої дні в монастирі, картаючись від спогадів про загиблу кохану, розтривожений у передсмертному маренні її примарою, що встає із дна морського, “з холодної могили”. Із таких мотивів складається фабула “Гяура”, і в ній знову виокремлюються окремі ефектні картини: так, картина вершника, що мчить, на початку поеми; гяур рятується від ворога; покинутий зруйнований палац Гассана; битва в ущелині й смерть Гассана від руки гяура; поет зображує свого героя схиленим над тілом переможеного ворога й жадібно вдивляється в його риси, щоб прочитати в них відблиски душевного розпачу й мук совісті; закривавлений вершник приносить матері звістку про смерть Гассана тощо.
Романічними подіями особливо багата фабула “Корсара”. Зображено табір морських розбійників, нічну битву, пожежу палацу. Проводир розбійників, переодягнений дервішем, проникає в палац свого ворога, сідає за його стіл у той час, коли товариші готують нічний набіг. З палаючого гарему цей герой рятує красуню – кохану паші.
Його спіймано і посаджено у темницю. Чекаючи катування й страти, він страждає від спогадів з колишнього життя. Урятована ним красуня, розчулена любов’ю до свого рятівника, заради нього вбиває свого-пана й повертає бранцеві волю.
Повернувшись до товаришів разом зі своєю рятівницею, корсар довідується про смерть залишеної ним коханої, яка не діждалася його повернення, з полону.
Романтичний характер подій у “східних поемах” мотивується перенесенням дії в незвичайну обстановку – у віддалену від сучасності, більш поетичну епоху історичного минулого (“Паризина”, “Облога Коринфа”) або в географічно далекі від нас екзотичні країни (“Паризина” – Італія епохи-Відродження, “Лара” – Іспанія, в інших поемах – Греція й Архіпелаг). Поет переносить нас в обстановку диких або напівдиких народів, в умови, далекі європейцеві, але сповнені поетичного побуту, вільних характерів, яскравих пристрастей. У “Корсарі” ми перебуваємо на острові піратів, в “Облозі Коринфа” – у війську турецького візира, в “Абідосській нареченій” –при дворі східного тирана, в “Гяурі”, як було сказано,’- у гаремі й монастирі. Герой – звичайно, європеєць (“Гяур”, “Корсар”, “Лара”, “Облога Коринфа”) і, можливо, наш сучасник (у перших поемах), близький і поетові, і читачеві за своїм внутрішнім світом. Із цивілізованого європейського суспільства з ййго прозаїчно реальним побутовим укладом він потрапляє в інший, екзотичний світ, де стають можливими романтичні події й мелодраматичні^ прояви пристрастей, що звільнені від законів життєвої повсякденності, але тим більше зв’язані умовностями поетичного світу: літературною традицією і художніми пристрастями епохи.
Ось чому мотиви байронівських поем такі “літературні”, такліагадують умовний апарат оповідної прози романтичної епохи, особливо ж популярні романи “таємниць і жаху”, про які вже було сказано вище.
Пушкін, як і Байрон, уводить нас у “південних поемах” у незвичайне, романічне, умовно-поетичне тло часів романтичної епохи: у табір розбійників, до циганів, що кочують, до диких племен вільних черкесів, у гарем кримського султана. У двох поемах (“Кавказький бранець”, “Цигани”) його герой – теж європеєць, росіянин, сучасник, але разом із тим,- людина, що зняла “пута освіти”, що втекла на природу, в умови. первісного життя. Таким прийомом мотивується у Байрона романтична фабула “південних поем”, які зображують події, переживання, картини природи й побуту в тому романтичному стилі, якого вимагали-поетичні смаки й весь духовний уклад романтичної епохи.
Полон росіянина черкесами, його життя як пастуха у відокремленому гірському аулі, .любов прекрасної тубілки, смілива втеча й загибель закоханої черкески; відважне життя двох розбійників, убивства і. грабежі на великій дорозі, втеча з в’язниці, передсмертні марення покараного совістю. злочинця; або полон польської князівни під час набігу кримського хана, гаремна трагедія, що закінчується вбивством з ревнощів і жорстокою “східною” стратою злочинної жінки; або, нарешті, пригоди молодого європейця в циганському таборі, вільна любов доньки степів, і знову – романтичне вбивство, цього разу коханої й суперника: все це мотиви, якщо не “запозичені” у Байрона, то у всякому разі такі, що належать тому умовно-поетичному світові, де володарем дум для сучасників був саме Байрон.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)