Цього року виконується 160 років, як народився І. Нечуй-Левицький, але ім’я видатного українського письменника не забуто. Та і як можна забути, коли його добутку й дотепер приносять читачам насолода, розповідаючи про любов і ненависть, ворожнечі й світі, радості й горі селянах, малюючи чудові види! А головне, я начебто виявляюся в самому селі й можу поблизу спостерігати звичаї й побут українського народу
Після скасування панщини небагато полегшало селянам, вони стали більше працювати на себе. Але разом з тим десь узялися злість, заздрість,
Скільки, однак, виникає й смішних випадків! І коли Кайдашиха летіла з воза, і коли заходила в бідняцький будинок Довбишей, і коли сварилася з усіма навколо. А винна у всьому обмежене, нелегке життя. Одноманітна робота будинку – і черствіє серце в людей.
Чоловіка майстрували, щось ремонтували у вільний час, займалися худобою. Жіноча справа – приготувати їжу, забрати в будинку, полагодити одяг, випрати білизна, наткати полотна… Це всі домашні справи.
А
А який відпочинок без музики, без танців, без чудового українського одягу: поважно виступають хлопці у високих смушкових шапках і весело йдуть дівчини, граючи чорними очами під вигнутими бровами, вражаючи яскравими стрічками й червоним намистом. От докладний опис святкового одягу дівчини:
“Мотря одяглася в зелену спідницю, у червону запаску, підперезалася довгим червоним поясом… взулася в червоні чоботи, надягла гарне намисто…”.
Кожна дівчина для заміжжя мала свою скриню, де берегла придане. Залежно від добробуту сім’ї розміри скрині і його вміст були різні. Недарма Кайдашиха на смотринах з радістю дивилася на багату скриню Мотрі й зневажливо розглядала вбоге “скарб” Мелашки.
Адже кожна свекруха хотіла взяти собі в будинок не тільки добру помічницю, а й найбагатшу з дочок. Чудовою старовиною віє від українських обрядів, українських звичаїв. Тут і смотрини, і сватання, і весілля. І запрошення до стола, що повторюється тричі, і частування, і навіть чарка горілки, яку потрібно випити до дна, щоб не залишати на сльози. Так і тече за чаркою розмова. А яка мелодійна українська мова, які чудові приказки, які говорять на смотринах: “Даруй же, боже, нам і нашим дітям вік довгий і щасливий, щоб ти, моя доня, була здорова, як вода, щоб скрасила мій будинок, моя втіха, як зозуля садочек…” А коли ж святкували весілля, те “чотири дні грала музика, чотири дні пили й гуляли гості”.
Український народ уміє працювати, уміє й гуляти! А будинку які ошатні: біленькі, “підперезані внизу червоною призьбою”, а поруч – садочек.
Кожна українська сім’я дбайливо саджала плодові дерева, вирощувала їх, доглядала за ними. Недарма “густі високі вишні зовсім закривали від вулиці вікна й стіни”. Україна славилася своїми вишневими садами й мальовничими будинками. Українці поважали й свою господарку – землю, тому що вона кормила їх, дарувала їм свої плоди.
Тому й б’ються Кайдаши за землю, за дерева, за господарство, адже це їм потрібно, щоб вижити, щоб прокормити більшу сім’ю. Селяни вірили в Бога, часто ходили в церкву. Старий Кайдаш навіть постится “дванадцять п’ятниць на рік”, хоча це й не заважає йому відвідувати шинок. Трагічно закінчується його пияцтво: утопився він, незважаючи на те, що постился у святу п’ятницю, тому що з’явилися йому чорти, які й привели до ріки.
Не допомогла й знахарка Палажка, що вимовляла Кайдашу цю “хворобу”. Народ вірив у те, що нашіптуванням можна відвести “чортів”, повернути здоров’я й любов. Українське селянство було марновірне, але одночасно мало святу щиру душу й прагнуло до чистоти, духовності, як, наприклад, Мелашка: “Як не пустите мене (у Київ помолиться), те я, здається, умру”.
Доля не завжди дарує щасливі дні. І українська доля не завжди була лагідною матір’ю для українського народу. Проте, українці не розчарувалися, не забували про свої вічні звичаї, не втратили свою культуру. А хто забув, то нехай прочитає чудову повість І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)