Вихід у 1798 р. перших трьох частин “Енеїди” І. Котляревського знаменував початок нового етапу в історії української літератури, зародження нової української літератури з живою народною мовою.
Періоди розвитку нової української літератури:
1) кінець XVIII – початок XIX ст.
2) 40 – 60-ті роки XIX ст.
3) 70 – 90-ті роки XIX ст.
4) кінець XIX ст. – початок XX ст.
Характерні ознаки нової української літератури:
– розвиток шляхом народності;
– вплив сентименталізму й романтизму – літературних течій, що прийшли із Заходу;
–
– поява нових тем соціальної та національної неволі, спільної боротьби трудящих проти царату, запроданства частини козацької старшини;
– поява нових образів народних месників, жінки-страдниці, сатиричні образи царів,
Панів-лібералів;
– поява нових жанрів: ліро-епічна поема, віршована байка, балада, соціальна та історична повісті, реалістична драма, громадянська та інтимна лірика.
Період розвитку нової української літератури | Течія | Представники |
Кінець | Класицизм | І. Котляревський (“Енеїда”), Г. Квітка-Основ’яненко (оповідання), П. Гулак-Артемовський |
Сентименталізм | Г. Квітка-Основ’яненко (повісті “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Козир-дівка”, “Щира любов”) | |
20 – 60-ті роки XIX ст. | Романтизм | Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, В; Забіла, М. Петренко, Ганна Барвінок, Т. Шевченко (рання творчість), П. Куліш та ін. |
Друга половина XIX ст. | Реалізм | С. Руданський, А. Свидницький, Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Іван Білик, Б. Грінченко, І. Франко, П. Грабовський |
Класицизм (від лат. “зразковий”) – напрям в європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст., найбільшого розквіту досяг у Франції (XVII ст.), був притаманний усім європейським літературам до першої чверті XIX ст., в Україні не розвинувся як цілісна структурована система, переважно орієнтувався на низькі жанри (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).
Характерні ознаки:
– абсолютизація естетичного ідеалу античності;
– проста прозора побудова твору;
– краса як досконалість форми – основна мета художнього твору;
– найточніше, без прикрас, формулювання думки;
– традиційна канонічність (чітка система “високих” і “низьких” жанрів, використання певних художніх засобів, змалювання чітко окреслених художніх образів).
Сентименталізм (від фр. “почуття”, “чутливість”) – напрям в літературі другої половини XVIII – початку XIX ст., що розвивався як заперечення класицизму.
Характерні ознаки:
– особлива увага до духовного світу людини;
– герої творів – духовно багаті, чутливі, добросерді люди;
– ідеалізація дійсності;
– культ природи;
– перебільшення почуттів;
– основна увага приділялася почуттям і пристрастям простої людини (моральні риси простої людини – зразок досконалості); мета – розчулити читача, викликати співчуття до нещасної долі героїв;
– головну роль відіграє психологічне вмотивування поведінки персонажів.
Романтизм (фр. romantisme – romanus – римський) – літературний напрям, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтизм мислився його засновниками як антикласицистичний напрям.
Романтизм – “таємний грунт душі і серця, звідки піднімаються всі невизначені прагнення до кращого та піднесеного, намагаючись знаходити собі задоволення в ідеалах, що створюються фантазією” (В. Бєлінський).
Український романтизм розвинувся у 20 – 60-ті роки XIX століття як реакція проти наявних бурлескних і травестійних традицій, розвинувся, передусім, під впливом поглибленого вивчення народної творчості.
Характерні ознаки:
– протиставлення реальній дійсності, що не задовольняє митця, картин життя бажаного, витвореного мрією, піднесеного над дійсністю;
– виняткові характери у виняткових обставинах;
– ліризм, фантастика;
– повернення до правди, простоти і народності, що дало окрилені образи, простір живому виразові письменницької індивідуальності;
– протест проти класицистичного культу розуму (подібно до сентименталістів);
– основна увага приділяється не раціональному, а почуттєвому, не зовнішньому, а внутрішньому, не об’єктивному, а суб’єктивному. “Світ душі торжествує перемогу над зовнішнім світом” (Гегель);
– зображення “почуттєвої” сторони людського буття не так однобічно, як у сентимен талістів: романтики приділяють увагу єдності почуттів і розуму, емоцій та ідей;
– посилений інтерес до фольклору:
– взаємопроникнення та взаємодія поезії, музики, живопису (романтики особливо цінували музику);
– народ та історія – основні теми української романтики;
– утвердження в українській літературі нових жанрів: балади, історичної та ліро – епічної поеми, думи, медитації, трагедії, драми, громадянської та інтимної лірики;
– розширення проблематики літератури, розвиток художньої фантазії та умовних засобів;
– література романтизму “свідомо поставила собі завдання утворити “повну літературу”, яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства” (Д. Чижевський).
Розвиток українського романтизму має три періоди:
1) 1835 – 1844 pp. – харківський:
2) 1840 – 1847 pp. – київський;
3) 1855 – 1862 pp. – петербурзький.
Реалізм (від лат. “річ, діло”, “матеріальний”) – літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ; провідний критерій художності – вірність дійсності, прагнення до безпосередньої достовірності, “відтворення” життя у формах самого життя.
Характерні риси:
– раціоналізм;
– раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);
– правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;
– принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;
– характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;
– спрощення образів, їх стандартизація;
– особистість – частка певного соціального класу;
– вторинність людської душі (пояснення усіх психологічних процесів як наслідку економічних та соціальних причин);
– конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;
– вільна будова творів; .
– перевага епічних, прозових жанрів у літературі (оповідання, повість, роман), послаблення ліричного струменя мистецтва;
– розв’язання проблем на основі загальнолюдських цінностей;
– послаблення ролі автора у художньому творі (розповідь переважно ведеться від третьої особи.
Реалістичні течії другої половини XIX століття в українській літературі
– Побутово-просвітницький реалізм: письменники демократизовано звертаються до життєвого матеріалу, у художніх творах з’являються представники різних соціальних верств, митець свідомо втілює радощі та хвилювання своєї епохи і розкриває певний настрій часу, притому головним об’єктом типізації робить соціальну природу своїх героїв, метою суспільства вважають людське щастя, шлях до якого – переустрій суспільства відповідно до розуму; висуваються ідеї цінності людини, патріотизму, осуду експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самоцінності особи. Але перебільшується роль суспільного середовища у формуванні особистості.
Елементи побутово-просвітницького реалізму мають місце у творах: “Катерина” Т. Шевченка, “Людина” О. Кобилянської, “Інститутка” Марка Вовчка, “Хазяїн” І. Карпенка-Карого, “Перехресні стежки” І. Франка, “Чорна рада” П. Куліша та ін.
– Революційний реалізм: наявність у творах ідей кардинальної зміни життя суспільства, неприхованого заклику до боротьби за кращу долю народу, за утвердження дійсного миру, прекрасного і справедливого (“Заповіт”, “Гайдамаки” Т. Шевченка, “Гімн” І. Франка та ін.). Пізніше революційний реалізм переріс у соціалістичний.
– Класичний реалізм: “спадкоємець” просвітницького реалізму, збагачений досягненнями художньо-психологічними, об’єкт письменницького зображення – людина та її внутрішній світ, який досить глибоко досліджується, розкривається психологія звичайної, типової людини. Класичний реалізм має унікальну якість: він піднімається над своїми творцями і залишає їх далеко позаду (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного, “Кайдашева сім’я” І. Нечуя-Левицького, “Хазяїн” І. Карпенка-Карого та ін.).
– Критичний реалізм: в основі – принцип історизму, правдивого зображення дійсності; сміливе викриття вад суспільного устрою, заперечення законів існуючої системи, завдання мистецтва не тільки відобразити світ, але й дати йому оцінку (“Сон” (“У всякого своя доля…”), “Кавказ” Т. Шевченка, “Мойсей” І. Франка” та ін.).
Модернізм (від фр. “новітній”, “сучасний”) – філософсько-естетична й художня система, що склалася на межі XIX – XX ст. і об’єднала новітні напрями й течії, яким притаманна більша увага до внутрішнього світу людини і більша творча свобода у його розкритті. Модерністи проголошували переважну увагу до індивідуальних, а не суспільних цінностей, зосередження на складності й неоднозначності сучасної дійсності.
Характерні риси українського модернізму:
– прагнення проникнути в душу людини, у суть явища;
– індивідуалізм – па зміну масовізму (зосередження на “Я” автора, героя, читача);
– використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;
– естетизм;
– у творах затверджується перевага форми над змістом;
– психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського “Я”;
– ліризм у прозі, драматургії, публіцистиці;
– умовність;
– ідеологічність;
– краса – мета творчості (і форма, і зміст);
– культ сили волі, активності, боротьби;
– поява нових жанрів: ліричної новели, ліричної драми, драматичної поеми, драми – феєрії та ін.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)