Тема Великої Вітчизняної війни стала на довгі роки однією з головних тем літератури XX століття. Причин тому багато. Це й неминуще усвідомлення тих втрат, які принесла війна, і гострота моральних колізій, які можливі лише в екстремальній ситуації, і те, що з радянської літератури надовго було вигнано всяке правдиве слово про сучасність, – тема війни залишалася часом єдиним острівцем дійсності в потоці надуманої, фальшивої прози, де всі конфлікти, відповідно до вказівок “понад”, повинні були відбивати боротьбу гарного із кращим.
Але
У центрі повести “Знак лиха” – людина на війні.
Не завжди людина йде на війну, вона сама часом приходить у її будинок, як це трапилося із двома білоруськими старими, селянами Степанидою і Петроком Богатько. Хутір, на якому вони живуть, окупований. У садибу прийшли поліцаї, а за ними німці.
Вони не показані В. Биковим як такі, що навмисно звірствують, просто вони приходять у чужий будинок і розташовуються там як хазяї, приносячи ідеї свого фюрера, що всякий, хто не арієць, – не людина, у його будинку можна вчинити повний розор, а самих мешканців будинку сприймати як робочу худобину. І тому так зненацька для них те, що Степанида не готова підкоритися їм беззаперечно. Не дозволити себе принижувати – от джерело опору цієї немолодої жінки в такій драматичній ситуації. Степанида – сильний характер.
Людське достоїнство – от головне, що рухає її вчинками. “За своє важке життя вона все-таки пізнала правду й по крохам знайшла своє людське достоїнство. А той, хто один раз відчув себе людиною, ніколи вже не стане худобою” – так пише В. Биков про свою героїню.
При цьому письменник не просто малює нам цей характер – він міркує про його джерела. Необхідно задуматися про зміст назви повести – “Знак лиха”. Це цитата з вірша О. Твардовського, написаного в 1945 році: “Перед війною, начебто в знак лиха…”. Те, що діялося ще до війни в селі, стало тим “знаком лиха”, про яке пише В. Биков. Степанида Богатько, що “шість років, не жалуючи себе, надривалася в батрачках”, повірила в нове життя, однією з перших записалася в колгосп – недарма називають її сільською активісткою.
Але незабаром вона зрозуміла, що немає тієї правди, що вона шукала й чекала, у цьому новому житті. Коли вимагають нових розкуркулювань, побоюючись підозри в потуранні класовому ворогу, саме вона, Степанида, кидає гнівні слова незнайомому чоловікові в чорній шкірянці: “А справедливість не потрібна? Ви, розумні люди, хіба не бачите, що робиться?
Не раз ще намагається втрутитися Степанида в хід справи, заступитися за арештованого по помилковому доносу Левона, відправити Петрока в Мінськ із проханням до самого голови ЦИК. І щораз її опір неправді натикається на глуху стіну. Не в силах змінити ситуацію поодинці, Степанида знаходить можливість зберегти себе, своє внутрішнє почуття справедливості, відійти від того, що діється навколо: “Робіть що хочете. Але без мене”.
У передвоєнних роках – джерело характеру Степаниди, і не в тім, що вона була колгоспницею-активісткою, а в тім, що зуміла не піддатися загальному захвату обманом, словами про нове життя, страху, зуміла піти за собою, за своїм уродженим почуттям правди і зберегти в собі людський початок. І в роки війни вони визначили її поведінку. У фіналі повісті Степанида гине, але не упокорюється з долею, пручається їй до останнього. Один із критиків помітив іронічно, що “була велика втрата, нанесена Степанидою армії ворога”.
Так, видима матеріальна втрата не велика. Але нескінченно важливо інше: Степанида своєю загибеллю доводить, що вона – людина, а не робоча худобина, яку можна скорити, принизити, змусити підкоритися. В опорі насильству проявляється та сила характеру героїні, що як би спростовує смерть, показує читачеві, як багато може людина, навіть якщо вона одна, навіть якщо вона у безвихідній ситуації.
Поруч зі Степанидою Петрок показаний як характер якщо не протилежний їй, те, у всякому разі, зовсім інший, не активний, а скоріше боязкий і мирний, готовий піти на компроміс. Нескінченне терпіння Петрока засноване на глибокому переконанні, що можна з людьми поговорити добром. І лише наприкінці повісті ця мирна людина, вичерпавши весь запас свого терпіння, зважується на протест, відкритий відсіч. Насильство спонукало його до непокори.
Такі глибини душі розкриває незвичайна, екстремальна ситуація в цій людині. Народна трагедія, показана в повісті В. Бикова “Знак лиха”, розкриває джерела справжніх людських характерів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)