У дослідженнях, присвячених “Кам’яному гостеві”, на мій погляд, неправомірно підкреслюється як трагічна провина Дон Гуана, приведшей його до загибелі, сам факт запрошення статуї. Але в цьому запрошенні – лише азарт гравця, що становить ядро характеру героя, є руховою пружиною всіх його вчинків. Дон Гуан безупинно веде любовну гру на грані життя й смерті, гру, у якій загинули багато хто, та й сам він не раз ставив на карту власне життя
Мотив смертельної небезпеки, близького сусідства життя й смерті увесь час звучить у трагедії, низкою
Давно замічено, що “Кам’яний гість” – п’єса “нічна”, “сутінкова”: у двох майже симетрично побудованих частинах її час іде від вечора до ночі. І бліде світло місяця (а місяць в іспанському фольклорі асоціативно означає смерть) кидає на всі трагічний відсвіт
Бідна Инеза… Командор… Дон Карлос…
“Постій, при мертвому!” – викликує в сцені другої Лаура
“Про Боже мій, і тут, при цьому труні!” – як луна вторить у сцені третьої Дону Ганна
Але все це входить у ритуал любовної гри,
Це й зрозуміло: інакше він перестав би бути Дон Гуаном! Його може погубити лише великий конфлікт із самим миропорядком, його породившим.
Конфлікт виникає лише тоді, коли Дон Гуан перестаетчувствовать себе тільки “імпровізатором любовної пісні”, і стає людиною, що переродилася під впливом раптово нахлинув і дотоле невідомого йому почуття
Дон Гуан у своєму вчинку зухвалий, він сміло йде на пряме богохульство (недарма його все – у тому числі й він сам – називають безбожником). Але це й прямий виклик миру святенництва! Того святенництва, що заживо ховає чарівну жінку, змушуючи її бути вірної труні
Героєм вимовлені слова: “Насолоджуюся мовчачи глибоко думкою бути наодинці із чарівної Доной Ганною”,- і перед нами новий” Дон Гуан, зовсім не той “вітряний коханець”, яким його знала Лаура. Його поводження, стримане й цнотливе, не підладжується під обставини, під характер удови, що “сльози з улибкою заважає, як квітень”.
Образ Дони Ганни – один із самих чарівних жіночих образів, створених Пушкіним. В “Моцарте й Сальери”, наприклад, жіночих образів немає. Дружина, красуня Моцарта, Изора, що подарувала “останній дарунок” Сальери, – це лише знаки, що визначають мир, у якому живуть герої. Інша справа трагедія об Дон Гуане, що вимагає введення повнокровним, виписаним великим планом жіночих образів, гідних “предметів” великого звабника. І знаменно, що центральне місце в трагедії зайняла Дону Ганна, а не Лаура – натура родинна Дон Гуану.
У короткій, стрімкій і фатальній історії розвитку її любові вона встигає бути кокетливої, безтурботної, щасливої, смутної, ворожої й божевільної. Їх з Дон Гуаном любов – боротьба. І оскільки це боротьба, вона викликає в глядачі зрідка посмішку, іноді навіть сміх, незважаючи на небезпеку подібної боротьби, на” гибельность їхніх взаємин. Дон Гуан щиро уражений наївною чистотою “дивної вдови”, що може поставити запитання:
Ви узами не зв’язані святими
Ні з ким… Не правда ль? Полюбивши мене,
Ви переді мною й перед небом праві
Дон Гуан
Перед вами! Боже!
Потім драматургічна боротьба, ЩоРозгортається, – це не стільки “двобій” між Дон Гуаном і Доной Ганною, з наївною простодушністю й чисто жіночою цікавістю прагнучої довідатися, у чому ж полягає провина “Дон Диего”, скільки протиборство в душі самого Дон Гуана.
Почавши цю сцену дійсно як “імпровізатор любовної пісні”, що контролює кожний щиросердечний рух, кожне зміна в ситуації (“Іде до розв’язки справа!”), Дон Гуан відкидає нарешті всякі хитрування й виверти, “обдуманість і підступництво”.
И справа тут, видимо, не в особливій гостроті ситуації, до якої нібито прагне звабник, відкриваючи вдові вбитого їм Командора своє ім’я. Ні, Дон Гуан не бажає ділитися нічим навіть зі смертю, він прагне до граничної прямоти й чесності у відносинах з Доной Ганною. Це не той “порив досади”, що захопив Самозванця при поясненні з Мариною Мнишек в “Борисові Годунове”. Перед нами людина, що прагне розрубити всі святенницькі пута, вирвати улюблену їм жінку з будь-яких умовностей, змусити її відректися від почуття боргу стосовно мерця, у свій час купившему її як річ і скрили її від людей
Саме живого людського почуття не може простити Дон Гуану мертвий і бездушний мир. Скупий лицар лише мріяв про те, щоб сторожити після смерті свої скарби. Командор і мертвий заявляє свої права на те, що він купив при житті
У любовній грі Дон Гуан не раз ніс загибель іншим, не раз ішов назустріч загибелі сам. Але от гра кінчена, відплата все-таки прийшла, причому відплата, викликана їм самим, щоправда, не теперішнім, а колишнім Дон Гуаном. Однак тепер Дон Гуану доводиться боротися не з маленькою, кволою людиною, а з кам’яним велетнем!
Щораз в “маленьких трагедіях” вес аморальне й бездушне виряджається в тогу, виправдуючи свої дії вищими цілями духовної незалежності, лицарської честі, ідеалами високого мистецтва й справедливості. І зараз статуя Командора стратить “безбожного звабника” Дон Гуана в ім’я “подружнього боргу”, “вірності”, “моральності” і “моралі”.
Цій прямій сутички з усім світорозумінням, філософією миру власності, святенництва й лицемірства Дон Гуан витримати не в змозі. Він гине як лицар з ім’ям Дони Ганни на вустах. Барон загинув тому, що перестав бути людиною, тепер же “жорстока доля” мстить Дон Гуану за те, що в ньому пробудилася людина
(1 votes, average: 5.00 out of 5)