Оцінка поеми А. С. Пушкіна “Мідний вершник”

Дихав листопад осіннім хладом…

Одне речення – і ціла картина хмурого осіннього міста, що як би причаївся чекаючи негоди. Але ж перед цим урочисте сприйняття поетом славної столиці великої Російської імперії, символу її моці й державності:

Юний град – полнощных країн врода й диво

З тьми лісів, із драговини блат

Піднісся чинно, гордовито.

Мене особливо вражає звертання А. С. Пушкіна до Петербурга:

Красуйся, град Петров, і стій неколебимо, як Росія.

У наш неясний, тривожний час ці пушкінські рядки як нагадування

про колишню велич і як застереження тим, хто зазіхає на єдність Росії. Але врочисті інтонації переміняються тривогою вже в першій частині поеми. Пушкіна розповідає нехитру біографію свого героя, дрібного чиновника Євгенія, якому навіть не вважає потрібним дати прізвище.

Прозвання нам його не потрібно…

Герой – один з багатьох, котрим у літературі було дане визначення “маленька людина”, але на таких, як відомо, мир коштує. Його скромні мрії про особисте щастя, про любов і міцну сім’ю, про продовження в дітях і онуках можуть здатися повсякденними. Але хіба може бути що-небудь вище такого призначення

людини?

…І до труни…

Підемо рука з рукою обоє,

И онуки нас поховають…

Дика сліпа стихія руйнує ці мрії: гине кохана дівчина, наречена Євгенія, божеволіє від горя сам герой. Такий нехитрий сюжет поеми.

А. С. Пушкін написав її в 1834 році. А подія – найсильніша повінь, що принесла столиці багато руйнувань і людських жертв, – відбулося десять років тому, в 1824 році. Сам поет не був свідком розгулу стихії.

Він довідався про це з газетних хронік.

Перегражденная Нева

Назад ішла, гнівна, бурлива,

И затопляла острова…

И в той же час скажений напір стихії народжує певний образний лад:

Погода пущі лютішала,

Нева здувалася й ревіла,

Казаном клекочучи й клубити,

И раптом, як звір, остервеняясь,

На місто кинулася.

Тут потужний рух, живе відчуття потоку, що змітає на своєму шляху все. вода, Що Бунтує, викликає асоціації з людським бунтом, що, по вираженню Пушкіна, часто буває безглуздим і нещадним. Стихія наносить свої удари по окраїнах столиці, де жив, як правило, бідний люд: дрібні торговці, чиновники, останні в табелі про ранги. Тому-Те Нева, що розбушувалася, і несе на своїх хвилях “пожитки бідної вбогості”. А зверху на цю моторошну картину руйнівного потоку, на обурену Неву дивиться “кумир на бронзовому коні”.

Це по його самодержавній волі був заснований місто нижче рівня моря. Хто ж він? Той, хто твердо вирішив “у Європу прорубати вікно”, одержати вихід до Балтійського моря й зробити Росію потужною імперською державою.

Але якою ціною?

Місто вибудуване на болотах, замощених людськими костями. Пушкіна не говорить про цьому прямо, але і йому, що жили в першій чверті 19 сторіччя, і нам, що живе в 21 столітті, це прекрасно відомо. Інтереси держави, на жаль, у нашій люб’язній батьківщині ніколи не збігалися зі сподіваннями й потребами окремих громадян, які були скоріше засобом, а не вищою метою, відповідно до Божого закону.

Пушкінський “маленька людина” здатна до протесту, перебуваючи лише у хворому й тверезому стані. Форма протесту – погроза пам’ятнику Петру I.

За ним несеться Вершник Мідний

На лунко, що скакає коні;

И у всю ніч безумець бедный,

Куди стопи не обертав,

За ним усюди Вершник Мідний

З важким тупотом скакав.

Цікава динаміка образа Петра I. Реформатор, державний діяч, денно й нощно, що пекется про інтереси Росії, що думає про її міць і славу, перетворюється в “кумир на бронзовому коні”, у символ самодержавної влади, а потім у гордовитого бовдура.

Художні вартості поеми важко переоцінити. Читач майже фізично відчуває цю моторошну стихію, що розбушувалася, а у фіналі поеми чує цокіт копит по бруківці. Поема – гармонійно закінчена, цілісна картина торжества й тривоги, сплав протиріч нашого життя й свого роду пророцтво: “вузда залізна” ще довго буде висіти над Росією.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)
Оцінка поеми А. С. Пушкіна “Мідний вершник”