Змалювання одвічного прагнення народу до волі в історичній драмі “Свіччине весілля” І. Кочерги (2 варіант)

Коштовною перлиною серед багатьох п’єс українського драматурга Івана Антоновича Кочерги вважається історична драма “Свіччине весілля”. Прагнення письменника опанувати дух своєї неспокійної епохи найвищою мірою втілилося саме в цій драматичній поемі з нашого далекого історичного минулого. Нею автор продовжував оспівувати ідеал краси, до якого неодноразово звертався у своїй творчості, проте улюблена автором ідея у цьому творі духовно визріла, набула нових значень і гармонійно поєдналася з благодатним життєвим матеріалом.

Увагу

Кочерги привернула згадка в грамотах литовських князів від 1494 та 1506 років про заборону палити світло в житлах киян, викликану нібито небезпекою пожеж. Ця заборона тривала близько півтора століття, аж поки її скасував новий король Сигізмунд.

Такий вихідний матеріал дав драматургові змогу реконструювати життя середньовічних українців. Працюючи над цим твором, Кочерга використав право історичного письменника доповнювати документальні свідчення власними припущеннями, які мали узгоджуватися з духом зображуваної доби. Критики навіть були приголомшені тим, якою суголосною актуальним питанням сучасної доби

виявилася п’єса, присвячена подіям чотирьохсотлітньої давності.

Сам драматург зазначав: “Суть не в близькості хронологічній, а в тому, щоб п’єса зачеплювала у глядача ті струни, викликала ті емоції або спогади, які в ньому сьогодні особливо відчутні”.

На сторінках твору перед нашим зором проходить ціла галерея ремісників. І всі ці персонажі окреслені не однозначно, вони виступають як живі повнокровні люди. Ремісники 12 цехів – могутній кожум’яка Чіп, осліплий ювелір Передерій, цехмайстер Капуста, кравець Коляндра, бублейниця Тетяна єдині у визвольному пориві, любові до свого ремесла, до рідного міста, в умілості та людській гідності. Як і всі українці, прагне до волі “зем’янин звенигородський”, ватажок козаків Кмітич, який серед литовських феодалів підносить сміливість козацьких захисників українського півдня.

Серед київських ремісників загрозливо визріває протест проти сваволі воєвод та урядників, проти своїх землячків-боягузів, ласих на кинутий воєводою шматок.

Особливо широко, з розмахом намальовані постаті нескореного зброяра Івана Свічки та його нареченої Меланки.

Іван Свічка – народний умілець, керівник повсталого київського Подолу. Визначальними рисами характеру цього відважного майстра цеху зброярів є благородство моральних принципів і відданість трудовому люду. Його слова: “Я не боюсь ні смерті, ні тортур… ” свідчать про його готовність не вагаючись покласти життя за свій народ. Таким чином автор підкреслює єдність особистих інтересів Івана з інтересами загальнонародними.

Так, ми бачимо, що Свічка зворушливо ставиться до своєї коханої, але він наголошує: “… лише тоді весілля справлю я своє, як все Подольє свічками засяє”. Давно жив і боровся Іван Свічка. Але такі його риси, як правдивість, мужність, безкорисливе служіння загальній справі й сьогодні заслуговують пошани.

А його взаємини з Меланкою, пройняті благородством, щирістю, незрадливістю почуття, гідні наслідування.

Головні персонажі твору поставлені у центр гострих протиборств і межових ситуацій. Долання Іваном перешкод у боротьбі за повернення киянам світла виявляє в ньому героїчні риси. Герой уміє взяти гору в чесному поєдинку з сильним ворогом – Ольшанським, не гне гордої шиї і перед Воєводою. Цей захисник української правди проголошує:

І свічки мирної не варта та країна,

Що в боротьбі її не засвітила.

Цей молодий хлопець символізує історичну волелюбність кращих синів України. Він розуміє неминучість боротьби із завойовниками й тому переконує свою дівчину Меланку в марності сподівань на милість завойовників:

Амінь, Меласю, – тільки що не робить,

Коли добром ніхто не дасть нам світла –

Його здобути треба – не молить,

Бо без борні нікчемні всі молитви.

Постать нареченої Івана, Меланки, осяяна в драмі символічним образом вогню, палахкотінням свічок. Ця дівчина лагідна і безборонна, вона зберігає вірність коханому, щиро турбується про хвору матір. У неї немає тієї рішучості й наполегливості, які властиві запальному зброяреві в боротьбі за громадські інтереси але в годину небезпеки ця тендітна дівчина здатна на виняткові вчинки.

Аби урятувати милого, вона проявляє дійсно лицарську мужність і відвагу. Таким чином вона також стає активною учасницею антифеодального народного руху, який очолив її коханий.

Звичайно, Іван Свічка – особа не історична, але письменник, маючи багатий дар творчого вимислу, на основі художнього узагальнення зумів створити історично правдивий і типовий образ мужнього і непохитного борця за кращу долю народу. А його кохана – Меланка – дівчина високого морального обов’язку, здатна на самозречення, – “поетичний символ України”, як зазначав Іван Кочерга у передмові до цього твору, “символ незгасності багаття її волі та культури”.

Поєднання історичної правди з вимислом і художньою правдою, перше в драматургії України відтворення середньовіччя та життя ремісних цехів, які стали на чолі боротьби за національну незалежність і соціальну справедливість, визначили оригінальність цієї драматичної поеми, а провідною ідеєю у “Свіччиному весіллі” стала ідея всенародного визвольного руху, боротьби за кращу долю й людські права, яка підпорядковувала собі мотив помсти за “лупецтва” та наругу феодалів.

Тематичне новаторство та гуманістичний пафос, національна ментальність характерів, ліричний струмінь драматичної поеми, високо психологічне розкриття характерів героїв забезпечили “Свіччиному весіллю” гідне місце в золотому фонді драматургії України та славну сценічну історію.

За словами критика Євгена Плужника, Іван Кочерга дійсно був “з тих багатих душ, що вміють Всесвіт слухати з кімнати”. Своїми історичними драмами “Свіччине весілля”, “Алмазне жорно”, “Ярослав Мудрий” Кочерга не тільки говорив про славне, хоча й складне минуле нашої країни, а й був суголосний з думками та ідеями сучасного йому дня. Тому твори Івана Кочерги не втратили актуальності й зараз.