Життєва доля Квазімодо та Клода Фролло

Кожна людина, яка приходить у світ, сподівається на щастя. Та що для неї конче необхідне? Може, краса, багатство, вченість?

Може, певні якості характеру? Не так вже й легко відповісти на це питання. Але можна побачити це на прикладах героїв роману “Собор Паризької Богоматері”.

Серед строкатого натовпу різного люду, що наповнює Париж, Квазімодо неможливо не помітити, бо зовні він потворний – глухий, одноокий, горбатий і кульгавий. З нього потішаються. Ним командують.

Але ніхто не думає про те, як воно живеться каліці у світі. Колись,

багато років тому, його ще немовлям знайшов на сходах собору Клод Фролло. Хіба не шляхетний вчинок – виховати покинуте маля? Та архідиякон Клод Фролло не мав наміру дати хлопчикові бодай шанс на щастя, він виховав із хлопчика “відданого пса” для себе.

Сам архідиякон був людиною поважною – ученим, богословом, алхіміком. Здавалося б, доля дала йому все для того, щоб почуватися принаймні задоволеним і доброзичливим до людей. Але цього не сталося.

Священик вічно чимось невдоволений, завжди звинувачує всіх і вся в тому, що він нещасливий. Він, здається, закохався в Есмеральду, мріє про неї, та не може собі

цього пробачити. Адже церква, якій він служить, не дозволяє земного щастя, і він змушений розриватися між почуттям обов’язку й почуттям любові. Та чи справді то було кохання?

Скоріше, примха людини, яка заздрить всім навколо й не здатна віддавати душевне тепло. Адже він кляне Есмеральду, перелічуючи свої втрати: “О! Яке зречення усіх чеснот!

Яке безнадійне зневаження себе! Учений – я сміюся з науки; дворянин – я вкриваю ганьбою своє ім’я; священнослужитель – я перетворюю требник на подушку для похітливих мрій…” Він не кохає насправді Есмеральду, оскільки не готовий жертвувати для неї нічим, оскільки це почуття пробуджує в ньому найгірше. Але ж кохання – це й самозречення, і зліт, і вияв найкращих скарбів душі. І саме на таке кохання виявляється здатним Квазімодо.

За все життя йому лише раз і випала увага людей, що посадили його на трон як “короля блазнів”. Та й тоді Клод Фролло грубо зіштовхнув його на землю, зламавши “корону” й патерицю. Того ж дня його затримали жандарми за переслідування на вулицях юної Есмеральди. Життя Квазімодо, на відміну від успішного Клода Фролло, сповнене несправедливості, жорстокості, байдужості.

Та він радіє й найменшій можливості бути щасливим. Бо щастя – це вміння віддавати й бути вдячним за добро. Саме цього не зрозумів учений Клод Фролло.

Роздуми про вічні цінності у романі Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері”

“Собор Паризької Богоматері” – один із найкращих і найпопулярніших історичних романів XIX століття, написаний у романтичному стилі. Письменник змальовує картину життя Франції кінця XV століття. Але історичні події стають для нього лише приводом для роздумів над сучасністю.

Роман написано наприкінці 20-х років XIX ст. У цей час Франція переживає розчарування в ідеалах Французької буржуазної революції, в її наслідках. Багато діячів культури того часу взагалі розчарувалися у можливості прогресу. Гюго звертається до історичного періоду, коли закінчується доба середньовіччя, і людство починає нову епоху – Відродження.

Його цікавить ця зміна світогляду людини, і він відчуває, що в сучасній йому Франції теж назрівають значні світоглядні й суспільні зміни. У цих умовах для нього важливо визначити головні естетичні цінності. Тому теми добра і зла, краси і потворного гостро заявлені в романі.

Собор Паризької Богоматері – це не тільки місце, де відбуваються події роману. Він рівноправний герой цього твору, як поет П’єр Гренгуар, Есмеральда, Квазімодо, Клод Фролло. У романі він втілює ідею добра, справедливості, любові.

Герої роману тісно пов’язані з Собором, наприклад, для Квазімодо він і дім, і батьківщина, і всесвіт. Але події, що зображує Гюго, далекі від ідеальних християнських взаємин. Люди не знають ні співчуття один до одною, ні толерантності, їхніми вчинками керують пристрасті, заради яких вони забувають свій обов’язок перед Богом. Архідиякон Клод Фролло, сповнений пристрасті до циганки Есмеральди, домагаючись її кохання, іде на злочин.

Квазімодо, потворний глухий горбань, виявляється спроможним на прекрасне почуття. Його кохання сильне, однак заради нього пін теж готовий на злочин. Квазімодо зіштовхує Клода, свого благодійника, з вежі, коли розуміє, що той згубив Есмеральду.

Але його кохання самовіддане, він нічого не потребує від своєї коханої.

Есмеральда уособлює найкращі жіночі риси. Вона не тільки прекрасна зовнішньо, а й обдарована чудовим голосом, в якому тучить її ніжна і пристрасна душа. Її кохання до молодого капітана Феба де Шатопера розкриває її прагнення і здатність до сильних почуттів. Але цим почуттям немає місця у світі, де живе Феб.

Гюго показує, що добро і зло можуть існувати поруч, що люди не хочуть бачити прекрасного: ніхто не зрозумів Квазімодо і його любові. А прекрасне не може виправити злої душі: любов до Есмеральди не робить Клода кращим духовно. Добро і зло тісно поєднані, інколи людині дуже важко визначити межу між ними.

Вони завжди у боротьбі, в якій гине чимало прекрасного (саме так читач сприймає смерть Есмеральди). Але Гюго вірить у переможну силу добра, в людський прогрес. У фіналі роману він знову змальовує собор, який став німим свідком трагічних подій і водночас символом можливості повернення людей до вічних цінностей.

Романтичне зображення дійсності в романі Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері”

1831 року Гюго написав визначний твір “Собор Паризької Богоматері”. Завданням письменника-патріота було створити величний епос, присвячений національній культурі французького народу. Тому так багато місця автор надає опису пам’яток середньовічного зодчества і насамперед Собору Паризької Богоматері, біля якого розгораються події роману.

Сюжет роману, як і трактування окремих образів, глибоко романтичний. Оповідь розгортається динамічно і драматично. Гюго використовує гіперболу і емфазу в епізодах зустрічі божевільної мешканки Щурячої нори із загубленою дочкою біля підніжжя шибениці, на якій та повинна загинути; в епізоді смерті Фролло, якого скинув дзвонар з висоти Собору; в епізоді, де описано скелет Есмеральди, знайдений в обіймах другого скелету з кривим спинним хребтом у склепі Монфокона.

У основі сюжету мотиви, що підкреслюють романтичний характер твору: це чисте кохання потворного дзвонаря Квазімодо до прекрасної вуличної танцівниці Есмеральди, злочинна пристрасть архідиякона Клода Фролло, що призведе до трагічної загибелі Есмеральди. Образ Есмеральди – улюбленої героїні народу – є втіленням чудових рис народного характеру у романтичній формі: вона безпосередня, правдива, співчутлива і людяна. У основі мотивів роману – контраст прекрасного й потворного, світла й темряви.

Як Квазімодо, так і Клод Фролло втілюють романтичні узагальнення: у Квазімодо божественна краса духу приховується в надзвичайно потворному тілі; жорстока й злобна душа Клода Фролло знаходиться в тілі божественної краси. Трагічна історія дівчини з народу Есмеральди, яку звинувачують у чаклунстві, і яка стала жертвою релігійного фанатизму, розпалюваного церквою, передається у романтичній манері та не суперечить середньовічній дійсності.

Фінал роману не містить, за думкою Гюго, песимістичної інтонації. Світ для Гюго – арена для боротьби двох начал – добра та зла, боротьби, яка штовхає зло на остаточну поразку.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)


Життєва доля Квазімодо та Клода Фролло