Мої пісні – над рікою часу калиновий міст,
Я – закоханий в життя поганин.
Б.-І. Антонич
Богдана-Ігоря Антонина називають поетом-романтиком, поетом мислителем. Що дає підстави для такого твердження? Найперше – це світосприйняття митця, його особистісне відчуття в реальному техногенному світі: “Я розумію вас, звірята і рослини, я чую, як шумлять комети і зростають трави. Антонич теж звіря сумне і кучеряве”.
Поет вважав, що все на світі має свою душу, що має існувати гармонія всесвіту, а завдання митців – цю гармонію
Але чи так само стрімко розвивається людина, чи збагачується її духовний світ? У поезіях Антонича довколишній світ є природним, він має поєднати наші душі у великому очищенні від облуди, невиправданих умовностей, закликає повернутися до наших першооснов, і не обов’язково це називати поверненням до язичництва. Це повернення до тієї гармонії в житті людини, яка закладена в ній від
Адже всі діти народжуються добрими, вони безпосередньо й щиро все сприймають. Таким постає у своїй творчості Богдан-Ігор Антонич. У його творах постає нова художня дійсність, що живе на перетині міфічного та реального, як у поезії “Автопортрет”, де підсвідомі стихії людського буття й міфологічні “знаки” показують зв’язки людини з природою: “Я, сонцеві життя продавши За сто червінців божевілля, Захоплений поганин завжди, Поет весняного похмілля… “
Збірку віршів “Зелена Євангелія” називають книгою природи. Поезія “Зелена Євангелія” – ніби візитна картка поета, він невтомно продовжує стукати в наші душі: “Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей!” Невеличкий поетичний твір насичений незвичайними порівняннями: “Весна – неначе карусель”, “місяць, мов тюльпан”, метафоричний образ “на каруселі білі коні” – неповторний образ весни, що міг з’явитися лише у стилі цього поета. Митець ще раз підкреслює, що наші предки шанували дві стихії – воду і сонце: “… на столі слов’янський дзбан, у дзбані сонце”.
Ідея цілісності людини в єднанні з природою відтворена у вірші “Вишні”: “Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко”. Поет назвав себе малим хрущем на дереві нашої національної поезії, яке виросло з шевченківських традицій, тим самим підкресливши свою причетність до української культури, історії, мистецьких здобутків. Свою любов до батьківщини Антонич виражає через низку епітетів: “Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка!”
У поезії “Різдво” бачимо не нове потрактування Біблії, за якою “народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі”, а показ того, що духовність не має географічного окреслення, лемки так само шанують Бога, як і віруючі в Єрусалимі, кожен із нас отримує первісні знання там, де народився, а сам автор уперше почув про Бога і Діву Марію саме на Лемківщині, тож і не дивно, що на свято Різдва прийшли не Три Царі, а “Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий”.
У поезії “Дороги” (1933) дорога, як відкрита книга, манить у безмежні далі, символізуючи життя з його красотами, таємницями і складнощами, небо і пшениця ніби відтворюють кольори національного прапора: “Тільки небо і тільки пшениця (над нами, за нами, під нами)”; а юність у цій дорозі вже вбачає наближення зрілості: “Наша молодість, наче природа, колосистим ще літом доспіє”.
Ритмічність мелодики вірша на грунті національної традиції, започаткована та, власне, й завершена Павлом Тичиною (як стверджують літературознавці), продовжилася у творчості Антонича, але вже на рівні метафоричних і символічних образів. Антонич апелював не тільки до гармонійної єдності з природою, у його останніх поезіях з’явилися урбаністичні мотиви (посмертна збірка “Ротації”), проте незмінним лишилося одне: де б людина не знаходилася, вона мусить прагнути до гармонії, а цього навчає саме природа, людина – дитя її.
У своїх творах Антонич явив свою душу, яка сповнена добра й окрилена вірою в людину, його поетичні рядки надихатимуть не одне покоління вірою у своє призначення – бути послідовними творцями природної краси на рідній землі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)